Рэй Брэдбери - День повернення додому

Манірний уклін.

— Що ж, це по-чесному. Опорядіть його. Домовилися.

Обернувшись до санітара, Каррінґтон ляснув пальцями:

— Не стій тут як вкопаний, придурку. Роби, що сказано!

— І обережніше там із цією сигарою! — прикрикнула стара.

— Легше, легше, — примовляла тітка Тілді. — Поставте кошик на підлогу, щоби я могла туди влізти.

Вона майже не приглядалася до тіла. Єдиним її коментарем було: «Виглядає природно». Після цього вона забралася у кошик.

Її обпік арктичний холод, потім почало нудити і запаморочилася голова. Це було схоже на злиття двох крапель речовини чи на просочування води у бетон. Нелегка справа. Двожильна. Наче метелик намагається втиснутися у покинуту оболонку висхлої лялечки!

Віце-директори лякливо спостерігали за тіткою Тілді. Містер Керрінґтон то переминав пальці, то розмахував руками, ніби міг їй цим допомогти. Прозектор, не приховуючи скепсису, дивився на цей процес із лінивою цікавістю.

Просочуючись у холодну, продовгувату брилу граніту. Просочуючись у застиглу за незапам’ятних часів статую. Безкінечно втискаючись.

— Воскресай, чортова лялько! — крикнула тітка Тілді сама до себе. — Підведися хоч трохи.

Тіло припіднялося, кошик зашарудів.

— Зігни свої ноги, жінко!

Тіло сліпо, навпомацки засмикалося.

— Дивись! — вигукнула тітка Тілді.

Світло проникло у незрячі, вкриті пеленою очі.

— Відчувай! — зазвала тітка Тілді.

Тіло раптом відчуло тепло кімнати, побачило реальний препараційний стіл і, важко дихаючи, зіперлося на нього.

— Рухайся!

Тіло зробило натужний, повільний крок.

— Слухай! — скомандувала Тілді.

У вуха увірвався шум. Хрипке, нетерпляче дихання приголомшеного прозектора, скигління містера Каррінґтона, її власний тріскучий голос.

— Іди! — сказала вона.

Тіло пішло.

— Думай! — сказала вона.

Старий мозок почав думати.

— Говори! — сказала вона.

— Вельми вам вдячна. Спасибі, — вклонившись присутнім, сказало тіло.

— А тепер плач! — сказала насамкінець вона.

І тітка Тілді заплакала від щастя.

І тепер якщо вам забагнеться провідати тітку Тілді, то ви у будь-який день після четвертої просто підійдіть до її антикварної крамнички і постукайте у двері. На них висить великий, почорнілий похоронний вінок. Не зважайте на нього! Тітка Тілді там його і залишила — таке вже в неї почуття гумору. Ви стукаєте у двері. Вони зачинені на два засуви і три замки, і звідти долинає її голос:

— Це, бува, не чоловік у чорному?

Ви смієтеся і запевняєте її: ні-ні, це я, тітко Тілді.

Вона теж сміється і каже: «Заходь, але швидко!», і причиняє двері, а через мить вони вже гримають у вас за спиною, щоби жоден чоловік у чорному не міг прослизнути вслід за вами. Потім вона вмощує вас, і наливає каву, і хвалиться своїм останнім зв’язаним светром. Вона вже не така метка, як була замолоду, і трохи недобачає, але дає собі раду.

— Якщо ви будете чемними, — скаже тітка Тілді, відсуваючи вбік горнятко з кавою, — я вас дечим потішу.

— Чим саме? — запитає гість.

— А ось чим, — скаже тітка, вдоволена і зі своєї унікальності, і зі свого жарту.

Делікатними порухами пальців вона розстібне біле мереживо на шиї і грудях і на мить покаже свою втіху.

Довгий синюватий шрам, що залишився після акуратно зшитого розтину.

— Не зле, як на чоловіка, — визнає вона. — Ну що? Ще по каві? Тримай!

Високо в небі, над гірськими хребтами, нижче зір, над рікою, ставком, над дорогою летіла Сесі. Невидима, ніби юні весняні вітри, свіжа, наче подих конюшини на присмеркових лугах… Вона кружляла у горлицях, м’яких, мовби білий горностай, відпочивала у вітах дерев і жила у квітках, відлітаючи з пелюстками від найлегшого дихання вітру. Вона сиділа біля блискучої калюжі в лимонно-зеленій жабі, прохолодній, наче м’ята. Вона бігла в кошлатому собаці і голосно гавкала, щоби почути, як удалині, між коморами, звучить відгомін. Вона жила у свіжій квітневій травичці, в чистій, солодкій волозі, яка випаровувалася з ґрунту, поширюючи запах мускусу.

«Весна… — думала Сесі. — Сьогодні вночі я побуваю у всьому, що живе на світі».

Вона вселялась у чепурних цвіркунів на плямистому гудроні шосе, купалася у краплі роси на залізній огорожі. У цей вечір, коли їй було лише сімнадцять, її легка, жвава душа, щохвилини перетворюючись, незримо ширяла на іллінойських вітрах.

— Хочу закохатися, — промовила вона.

Вона сказала про це ще за вечерею. Батьки перезирнулися, скам’янівши від подиву у своїх кріслах.