Стивен Кинг - Необхідні речі

– Тоді зв’яжіться з Генрі Пейтоном і скажіть, щоб узяв під варту чоловіка на ім’я Ліленд Ґонт. Для початку – як головного свідка. «Ґонт», «Ґ», як Ґеорґ. Мене чути? Десять-чотири.

– Чути добре, п’ять, шерифе. Ґонт. «Ґ», як у Ґеорґ. Десять-чотири.

– Скажіть йому, що, за моїми здогадками, Ґонт може бути підбурювачем до вбивства Нетті Кобб і Вілми Джерзик. Десять-чотири.

– Вас зрозумів. Десять-чотири.

– Десять-сорок, кінець зв’язку.

Він повісив мікрофон на місце, завів двигун і подався назад у бік Рока. На околицях Бриджтона заїхав на стоянку біля магазину «Червоне яблуко» і потелефонував звідти до себе в кабінет. Двічі почулося клацання, а тоді записаний голос повідомив йому, що телефон наразі не працює.

Алан повісив слухавку й повернувся в машину. Цього разу біг уже по-справжньому . Перш ніж виїхати зі стоянки на шосе 117, увімкнув «світломузику» й почепив її на дах. Проїхавши пів милі, він уже витискав із тремкого й протестуючого «форда» всі сімдесят п’ять.

Туз Меррілл і суцільна темрява повернулися в Касл-Рок разом.

Він проїхав на «шеві селебріті» по мосту через потік Касл, поки грім натужно рокотав туди й сюди в небі над головою, а блискавки прохромлювали поступливу землю. Кермував із відчиненим вікном: сам дощ іще не почався, а повітря було густе, наче сироп.

Туз був брудний, змучений і розлючений. Незважаючи на записку, він відвідав ще три місця на мапі, не в змозі повірити в те, що сталося, не в змозі повірити, що це взагалі сталося. Сформулювати це можна було так: він не міг повірити, що його обіграли. На кожній точці він знаходив плоский камінь і поховану банку. Дві з них містили знову ж таки пачки брудних товарних купонів. В останній, у болотистій землі позаду ферми Страутів, лежала просто кулькова ручка. На корпусі ручки було зображено жінку із зачіскою з сорокових. На ній був маєчний купальник також із сорокових. Якщо підняти ручку, купальник зникав.

Оце скарб.

Туз котив назад у Касл-Рок на повній швидкості, з безтямними очима й джинсами, по коліна закаляними болотяною слизотою, і повертався з однією-єдиною метою: убити Алана Пенґборна. А після цього – дупу в купу і гайда на західне узбережжя, це вже давно потрібно було зробити. Можливо, з Пенґборна вдасться вибити трохи грошей, а може, й не вдасться. У будь-якому разі, точно він знав одне: той скурвий син здохне і смерть його буде страшна.

Миль за три від моста він усвідомив, що не має ніякої зброї. Планував був узяти собі один ствол із ящика в гаражі в Кембриджі, але той сраний магнітофон озвався й до всирачки його злякав. Проте він знав, де ящик тепер.

О так.

Він проїхав по мосту… а тоді зупинився на перетині Мейн-стріт і Вотермілл-лейн, хоча право проїзду було за ним.

– Що за херня ? – пробурмотів він.

Ловер-Мейн перетворилася на заплутаний розрух поліцейських автомобілів, миготливих синіх сирен, телевізійних фургонів і дрібних скопищ людей. Більша частина дійства зосередилася навколо муніципалітету. Наче батьки міста вирішили просто так, знічев’я, влаштувати вуличний фестиваль.

Тузові було наплювати, що сталося. Про нього, то нехай це місто все всохне й здиміє вітром. Але йому потрібен Пенґборн, він хоче зірвати цьому довбаному крадієві скальп і повісити собі на пояс, а як же він це зробить, коли, бляха, кожен мейнський коп тусується коло шерифської управи?

Відповідь надійшла вмить. «Містер Ґонт знає. У містера Ґонта є зброя, а з нею – відповіді. Їдь до містера Ґонта».

Він зиркнув у дзеркало й побачив ще більше блакитних сирен зверху, на іншому боці моста. Ще більше копів на шляху. «Якого хера тут трапилося вдень?» – знову замислився він, але на це запитання відповідь доведеться шукати іншим разом… або взагалі не шукати, якщо так уже сталось. А тим часом у нього свої справи, і перша – забратися з дороги, доки копи, що наближаються, не врізалися в нього ззаду.

Туз повернув ліворуч на Вотермілл-лейн, тоді праворуч на Сідар-стріт, об’їжджаючи центральну частину міста, перш ніж зрізати назад на Мейн-стріт. На мить він зупинився на червоному світлофорі, виглядаючи суцвіття миготливих блакитних вогників унизу пагорба. Тоді припаркувався перед «Необхідними речами».

Він виліз із машини, перетнув вулицю і прочитав табличку на вітрині. Туз відчув нестерпне розчарування – він же потребував не лише пістолета, а й іще трішки чарівного порошку від містера Ґонта, – а тоді пригадав службовий вихід у провулку. Він піднявся кварталом і повернув за ріг, не помічаючи яскраво-жовтий фургон, припаркований за двадцять-тридцять ярдів вище, і чоловіка всередині (Бастер уже перемістився на пасажирське сидіння), який за ним спостерігав.