Стивен Кинг - Необхідні речі

– Яким Королем, Шоне? Ти знаєш?

Шон подивився на Алана так, наче той божевільний.

– Елвісом. Він – Король.

– Елвіс, – бурмотнув Алан. – Звісно, хто ж іще.

– Я хочу тата.

– Я розумію, сонце. Ще кілька запитань, і я вже піду. Тоді ти заснеш, а коли прокинешся, тато буде біля тебе. – Він на це сподівався. – Шоне, Браян сказав, що це за отруйна людина?

– Так. Містер Ґонт. Власник крамниці. Він – отруйна людина.

І тут думки Алана перенеслися до Поллі. Поллі після похорону, як вона казала: «Думаю, питання було в тому, щоб нарешті зустріти правильного лікаря… Лікаря Ґонта. Лікаря Ліленда Ґонта».

Він згадав, як вона тримала маленьку срібну кульку, яку купила в «Необхідних речах», щоб він міг побачити… але коли Алан спробував торкнутися предмета, запобіжно накрила його долонею. На обличчі Поллі в ту мить панував вираз, зовсім їй не притаманний. Вираз скупої підозріливості й власництва. А пізніше, говорячи скрипучим тремтячим голосом, повним сліз, що було геть на неї не схоже: «Важко дізнаватися, що обличчя, яке ти начебто кохаєш, насправді лише маска… Як ти міг робити це в мене за спиною?.. Як ти міг?»

– Що ти їй сказав? – промимрив Алан. Він навіть не усвідомлював, що вхопився за покривало на ліжку й повільно обертає його в стиснутому кулаку. – Що ти їй сказав? І як, нахер, ти змусив її в це повірити?

– Містере шерифе? З вами все нормально?

Алан змусив себе розкрити кулак.

– Так… добре. Ти впевнений, що Браян говорив про містера Ґонта, так, Шоне?

– Так.

– Дякую, – сказав Алан. Він нахилився над ґратками, узяв Шонову долоню й поцілував його в холодну бліду щоку. – Дякую, що поговорив зі мною.

Він відпустив хлопчикову руку й підвівся.

За останній тиждень у нього на порядку денному була одна справа, яку просто не вдавалося виконати, – ввічливий візит до найновішого підприємця Касл-Рока. Нічого особливого, просто дружнє знайомство, привітання в місті, короткий виклад процедури на випадок якихось проблем. Він усе збирався це зробити, якось навіть підійшов, але це постійно відкладалося. А сьогодні, коли поведінка Поллі почала наштовхувати його на думку, чи містер Ґонт дійсно вартий довіри, гімно справді полетіло на вентилятор, а він опинився тут, більш ніж за двадцять миль від міста.

«Це він тримає мене віддалік? Це він постійно тримав мене отак віддалік?»

Думка мала б здаватися дурнуватою, але в цій тихій тінистій палаті вона зовсім такою не здавалася.

Раптом йому знадобилося повернутися. Знадобилося якнайшвидше повернутися в місто.

– Містере шерифе.

Алан опустив погляд на хлопчика.

– Браян ще дещо сказав, – повідомив Шон.

– Так? – запитав Алан. – Що він сказав, Шоне?

– Браян сказав, що містер Ґонт насправді зовсім не людина.

Алан пройшовся коридором до дверей із табличкою «ВИХІД» якомога тихіше, напоготові в будь-яку мить завмерти на місці від спонукального крику заміни міс Гендрі. Але єдина людина, що заговорила до нього, була маленька дівчинка. Вона стояла у дверях своєї палати, а біляве волосся було стягнуте в кіски, що лежали спереду на її рожевій фланелевій нічній сорочці. У руках вона тримала ковдру. Свою улюблену, судячи з пошарпаного й уживаного вигляду. Вона стояла босоніж, стрічки на кінчиках кіс були перекошені, а очі здавалися величезними на виснаженому обличчі. То було обличчя людини, що знає про біль більше, ніж мала б знати дитина.

– У вас пістолет, – проголосила вона.

– Так.

– У мого тата також є пістолет.

– Справді?

– Так. Більший, ніж у вас. Більший, ніж цілий світ. Ви Бабай?

– Ні, кицю, – промовив він і подумав: «Підозрюю, Бабай сьогодні сидить у мене в рідному місті».

Він вийшов із дверей у кінці коридору, спустився вниз і вийшов через інші двері в пізні сутінки, задушливі, наче липневий вечір. Він поквапився на стоянку, ледь біжучи. Із заходу, з боку Касл-Рока, гурчав і грюкотав грім.

Він відчинив водійські дверцята універсала та зняв мікрофон рації з гачків.

– База, я машина-один. Як чути?

Єдиною відповіддю був шквал бездумного шуму.

Срана буря.

«Можливо, Бабай спеціально її замовив», – прошепотів голос десь із глибини.

Алан усміхнувся, не розтуляючи губ. Повторив спробу, та відповідь була така ж, тоді зв’язався з поліцією штату в Оксфорді. Їх було чути гучно й чітко. Диспетчер повідомив йому, що неподалік Касл-Рока потужна гроза, тому комунікація місцями неможлива. Навіть телефони, здається, працюють через раз.