Стивен Кинг - Необхідні речі

Вийшовши в провулок, він наштовхнувся на чоловіка, що низько насунув на лоба твідовий кашкет.

– Дивись куди йдеш, дідуля, – огризнувся Туз.

Чоловік у твідовому кашкеті підняв голову, вискалився на Туза й загарчав. Одночасно з цим він дістав із кишені пістолет і направив його в бік Туза.

– Ти до мене не дойобуйся, друже, бо я тобі трохи всиплю.

Туз підняв руки й відступив. Він не налякався, просто здивувався.

– Мене не треба, містере Нельсон, – промовив він. – Я тут ні до чого.

– Правильно, – промовив чоловік у твідовому кашкеті. – Того хуєсоса Джуетта не бачив?

– Е… того, що директор школи?

– Середньої школи, так, а що, в місті ще якісь Джуетти є? Думай трохи, бляха-муха!

– Та я тільки приїхав, – обережно промовив Туз. – Ні з ким особливо ще не бачився, містере Нельсон.

– Ну, я його знайду, і той паразита кусок ще пошкодує, що попався мені в руки. Він убив мою папугу й насрав на мою маму. – Джордж Т. Нельсон звузив очі й додав: – Сьогодні мені краще на очі не потрапляти.

Туз і не сперечався.

Містер Нельсон запхав пістолет назад у кишеню і зник за рогом, рухаючись рішучими кроками людини, яка справді вельми схарена. Туз іще трохи постояв на місці, не опускаючи рук. Містер Нельсон викладав у нього роботу з деревом та металом у школі. Туз завжди вважав його одним із тих чуваків, яким сміливості ляснути ґедзя не вистачить, навіть якщо той йому на око сяде, але тепер він думав, що, мабуть, час змінити думку. А ще Туз упізнав пістолет. А як інакше – минулого вечора він цілий ящик таких привіз із Бостона.

– Туз! – привітався містер Ґонт. – Ви саме вчасно.

– Мені потрібен пістолет, – сказав Туз. – А також іще трішки того висококласного марафету, якщо маєте.

– Так-так… але всьому свій час. Допоможіть мені з цим столом.

– Я вб’ю Пенґборна, – сказав Туз. – Він, блядь, украв мій скарб, і я його за це вб’ю.

Містер Ґонт подивився на Туза рівним жовтим поглядом кота, що вичікує мишу… і в ту мить Туз і почувався наче миша.

– Не треба марнувати мій час на те, що я й так знаю, – промовив він. – Якщо вам, Туз, потрібна моя допомога, то допоможіть мені .

Туз узявся за стіл з одного боку, і разом вони занесли його назад у підсобку. Містер Ґонт нахилився і підняв табличку, що була сперта на стіну.

ЦЬОГО РАЗУ СПРАВДІ ЗАЧИНЕНО

було написано на ній. Він повісив її на двері й зачинив їх. Уже повертав замок, коли Туз усвідомив, що на табличці не було кріплення – ні цвяшка, ні скотчу, нічого. Але вона все одно висіла.

Тоді його погляд упав на ящики, в яких перед тим зберігалися пістолети й кулі. Тепер там залишилося всього три пістолети й три магазини.

– Матір Божа! А куди все ділося?

– Цього вечора, Туз, торгівля йшла дуже добре, – промовив містер Ґонт, потираючи долоні з довгими пальцями. – Надзвичайно добре. А далі буде ще краще. У мене є для вас робота.

– Я ж вам сказав , – заперечив Туз. – Той шериф украв мій…

Ліленд Ґонт опинився перед ним швидше, ніж Туз устиг побачити його рухи. Довгі огидні долоні схопили його спереду за сорочку і підняли в повітря, ніби він був зроблений з пір’я. З рота донісся несподіваний зойк. Руки, що тримали його, були тверді, як метал. Містер Ґонт підняв його, і Туз раптом уже заглядав у палахкотливе пекельне обличчя й зовсім примарно усвідомлював, як сюди потрапив. Навіть у такому несподівано жахливому становищі він помітив, що у містера Ґонта з вух і ніздрів виходить дим – чи, може, пара. Чоловік скидався на дракона.

– ТИ мені нічого не КАЖЕШ! – закричав на нього містер Ґонт. Язик облизав ті перекошені зуби-надгробки, і Туз побачив, що він роздвоєний, ніби в змії. – Це Я тобі все кажу! Стули пельку, коли ти в товаристві старших і мудріших, Туз! Заткнися і слухай! Заткнися і слухай! ЗАТКНИСЯ І СЛУХАЙ!

Він двічі крутнув Туза в себе над головою, ніби карнавальний рестлер, що виконує над своїм опонентом «млин», а тоді метнув його на дальню стіну. Туз головою влупився об штукатурку. У центрі мозку спалахнули грандіозні феєрверки. Тоді зір очистився, і він побачив, як містер Ґонт схиляється над ним. Його обличчя обернулося на окату зубату почвару, що роздималася парою.

– Ні! – скрикнув Туз. – Ні, містере Ґонт, прошу, не треба! НІ!

Руки перетворилися на пазуристі лапи, нігті виросли довгими й гострими лише за мить… «Чи вони завжди такими були? – белькотів розум Туза. – Може, такими вони були весь час, а ти просто не бачив».