Стивен Кинг - Необхідні речі

– Гм? – Алан пригадав холодильник «Плеймейт» і бейсбольні картки – на обмін, як сказав був Браян – усередині. – Браян любив бейсбольні картки, так, Шоне?

– Так. Саме так він його і дістав. Я думаю, він використовує різні предмети для різних людей.

Алан нахилився вперед.

– Хто, Шоне? Хто його дістав?

– Браян застрелився. Я бачив, як він це зробив. Це в гаражі було.

– Я знаю. Співчуваю.

– У нього якась гидота вилетіла з голови позаду. Не просто кров. Штука якась. Вона жовта була.

Алан не знав, що на це сказати. Серце повільно й важко гупало в грудях, рот був сухий, наче пустеля, а в шлунку млоїло. У голові дзвеніло ім’я його сина, ніби похоронний дзвін, що в нього чиїсь ідіотські руки б’ють посеред ночі.

– Я не хотів, щоб це сталося, – промовив Шон. Його голос звучав дивним чином прозаїчно, але в очах виникло по сльозі, які розрослися й потекли вниз гладенькими щоками. – Ми так і не подивимося разом «Молоді пістолі-2», коли їх випустять на касеті. Доведеться самому, а це буде не так весело, якщо Браян не відпускатиме постійно свої тупі жарти. Я знаю, що не так весело.

– Ти любив братика, правда? – надламано запитав Алан.

Він просунув руку між ґрат перегородки. Долонька Шона Раска заховалася в його і міцно стиснула. Вона була гаряча. І маленька. Дуже маленька.

– Так. Браян хотів бути пітчером у «Ред Сокс», коли виросте. Казав, що навчиться кидати закрутом «дохла риба», як Майк Боддікер. А тепер уже не навчиться. Він казав мені не наближатися, бо мене заляпає. Я плакав. Я так перелякався. То було не як у кіно. То було просто в нашому гаражі.

– Я знаю, – промовив Алан. Він пригадав машину Енні. Розбиті вікна. Великі чорні калюжі крові на сидіннях. Це також було зовсім не як у кіно. Алан заплакав. – Знаю, синку.

– Він попросив мене дещо пообіцяти, і я пообіцяв і дотримаюся слова. До кінця життя дотримаюся слова.

– Що ти пообіцяв, синку?

Алан протер обличчя Шона вільною долонею, але сльози не вщухали. Хлопчик лежав перед ним, білий, як сама подушка, на якій лежала голова. Хлопчик бачив, як брат наклав на себе руки, бачив, як його мізки вилетіли на стіну гаража, ніби свіжий кусень шмарклів, а де ж його мама? «Зустрічається з Королем, – казав він. – Вона зачиняє двері, одягає окуляри й бачиться з Королем ».

– Що ти пообіцяв, синку?

– Я спочатку хотів поклястися серцем матері, але Браян не дозволив. Він сказав, щоб я поклявся своїм серцем. Бо її він також дістав. Браян сказав, що він дістається до всіх, хто клянеться чужим серцем. Тож я поклявся своїм, як він і просив, але Браян усе одно бахнув. – Шон плакав тепер уже сильніше, проте навіть крізь сльози щиро заглядав Аланові у вічі. – Там була не просто кров, містере шерифе. Там була інша штука. Жовта штука.

Алан стиснув його руку.

– Я знаю, Шоне. Про що брат просив, щоб ти поклявся?

– Можливо, якщо я розповім, він не потрапить у рай.

– Звісно потрапить. Я обіцяю. А я ж шериф.

– Шерифи ніколи не порушують обіцянок?

– Ніколи, якщо це обіцянки маленьким дітям у лікарні, – сказав Алан. – Шериф не може порушити обіцянку, дану такій дитині.

– Вони потрапляють у пекло в такому разі?

– Так, – погодився Алан. – Правильно. Якщо порушують – потрапляють у пекло.

– А ви обіцяєте, що Браян потрапить у рай, навіть якщо я розповім? Клянетеся своїм серцем?

– Клянуся своїм серцем, – промовив Алан.

– Окей, – погодився Шон. – Він змусив мене поклястися, що я ніколи не піду в нову крамницю, де він купив ту кльову особливу бейсбольну картку. Він думав, що на ній Сенді Коуфекс, але там був не він. Там був якийсь інший гравець. Картка була стара й брудна, але мені здається, що Браян про це не знав. – Хлопчик на мить зупинився, роздумуючи, а тоді продовжив химерно спокійним голосом: – Одного дня він повернувся з руками в грязюці. Він змив грязюку, а потім я чув, як він плаче у себе в кімнаті.

«Простирадла, – подумав Алан. – Вілмині простирадла. Це таки був Браян».

– Браян сказав, що «Необхідні речі» – це отруйне місце, а він – отруйна людина і мені не можна туди ходити.

– Браян так сказав ? Він сказав «Необхідні речі»?

– Так.

– Шоне… – Алан затнувся, роздумуючи. Усе його тіло проймали електричні іскри, виривалися, танцювали й виступали блакитними протуберанцями.

– Що?

– Твоя… твоя мама купила окуляри в «Необхідних речах»?

– Так.

– Вона тобі про це сказала?

– Ні. Але я знаю, що там. Вона вдягає окуляри і так бачиться з Королем.