Майкл Смит - Непрохані

Площа чомусь не пускала мене, і я ще посидів трохи на лаві. Потім повештався старим містом, зайшов у книгарню, словом, вбивав час як умів. У відділі кримінальної документалістики я замислився, чи здатен буду справді видати щось, що поставлять на полицю поруч з «Непроханими». Я мав великі сумніви, і, правду кажучи, не дуже й кортіло. Зіркою відділу була місцева серія про темний бік життя у місті в останні кількадесят років. Підпали та скандали, убивства й самогубства. Дивні зникнення людей у сімдесяті-вісімдесяті й на початку дев’яностих, серійне викрадення дівчаток — знайшли тільки двійко страшенно понівечених тіл, причому автор з великим завзяттям описав і ознаки численних знущань, і глибокі, аж до кістки, порізи на обличчях жертв.

Я поставив книжку назад на полицю. Такого я писати не хотів, хіба що мене б змусили під страхом смерті. Врешті-решт я придбав невелику брошуру, присвячену історії перших років існування Сієтла, і знову заглибився у лабіринт вулиць, аж поки, вдосталь покружлявши, вони безцеремонно виштовхнули мене назустріч клубкові новіших магістралей, де я геть загубився.

Тоді я розвернувся й рушив у інший бік, сподіваючись потрапити кудись, де я ще не бував. Та в результаті за кілька хвилин до п’ятої я знову опинився на Пост-еллі, неподалік офісу «Керрі, Крейн і Гарді».

Проходячи повз будівлю, я звернув увагу на певні деталі, а далі зайшов у кав’ярню з великими вікнами-вітринами на розі. Взявши каву, я сів так, щоб добре бачити вулицю. Визначити, чи є в офісі Крейн, було неможливо. То й біс із ним. Я трохи посидів, споглядаючи, як люди заходять і виходять. Скоро вони вже тільки виходитимуть, а потім вимкнеться світло і двері зачиняться, знаменуючи кінець ще одного робочого дня. Але Крейн був велике цабе, тож він міг і не бути в офісі, міг перебувати у залі засідань іншої компанії, забивати там баки іншим цабе. Така в нього була робота, і оскільки я зустрічався з ним живцем, то здогадувався, що він на ній добре знається. Так, він, напевно, з клієнтами, чи вдома зі своєю родиною, що ніби зійшла з плакату соціальної реклами про щасливу сім’ю, і то на краще. Скоро й мені остогидне тут сидіти, захочеться чогось міцнішого за каву, і я й собі поплентаюся в ніч.

Я провів у кав’ярні сорок хвилин і дедалі більше вірив, що так воно й станеться, коли з дверей офісу вийшов Тодд Крейн.

Він був сам і вигляд мав стурбований. Я вже сплатив рахунок і був готовий виходити, тому вмить опинився біля дверей. Проте Крейн зробив не те, чого я від нього чекав. Перш ніж засісти у кав’ярні, я навмисно визначив, де тут парковка, бо думав, що він їздить на дорогому авто. Але він ішов пішки, і просто на мене.

Я швидко відступив між вуличні прилавки, але він проминув мене, й не піднявши голови. Руки він тримав у кишенях пальта.

Вийшовши назад на тротуар, я рушив за ним.

Він швидко йшов у напрямку підземного переходу, й оскільки я хотів спитати в цього одного, чи то не він на фото з моєю дружиною, більш-менш приватно, я прискорив кроки.

Задзвонив мобільний, так гучно, що проігнорувати було не можна. Я на ходу витяг його з кишені, впевнений, що то Емі. Але на екрані висвітлилося не «Емі», а «РОЗА».

Я не знав ніякої Рози. Приклав телефон до вуха:

— Що вам у біса…

— Не роби цього, — сказала жінка на тому кінці, дуже швидко й дуже голосно, і зв’язок обірвався.

Я став тиснути зелену клавішу, намагаючись передзвонити, але на тому кінці не брали слухавки. Я тиснув і тиснув, роззираючись навкруги, проте ні на вулиці, ні у вікнах будівель нічого не розгледів.

Поки я цим займався, Тодд Крейн зник.

Бару я дістався раніше призначеного часу зустрічі з Фішером. Мені треба було поміркувати в тихому місці, а ще — подзвонити додому. Потрібно було сказати Емі, що на ніч я не приїду. Від думки про неї в мені піднімалися обурення й злість, причому якісь непевні, безпричинні. Будинком у Беллтауні цікавився Фішер, а не я, й ім’я Емі на тих паперах для мене нічого не значило. Ми в ті часи навіть не були знайомі. Якась ділова формальність, прізвище працівниці компанії у документах, що належать компанії. Мені було бридко думати про ті речі, й так само бридко від того, що я не здатен був полишити думки про чоловіка на фото. Зібравшись на силі, я натиснув кнопку виклику на телефоні.

— Привіт, — почувся голос Емі. Вона відповіла швидко, ніби вже тримала телефон у руці, коли почула дзвінок. А може, справді тримала? Якщо так, то чому? — Ну, які новини з великого міста? Я думала, ти о цій годині вже будеш удома.