Майкл Смит - Непрохані

Бо треба ж, розумієте, довести, що я не п’яний.

Тому лишалася ще одна версія. Хтось інший вніс цей номер у мій телефон. І на тому питання моє повисало в повітрі, бо я не міг відповісти на нього сам і не мав нікого, хто був би на це здатен.

Зразу по сьомій з’явився Фішер. Він був не сам. Удвох з якимось чоловіком вони наблизилися до мого столу в кутку.

— Хто це?

— Пітер Чен, — відрекомендував незнайомця Фішер. — Друг Білла Андерсона. Був з ним у той вечір, коли все те сталося.

Чен являв собою тип худого, вузькоплечого інтелектуала, якому тіло потрібне тільки як підставка під мозок.

Я простягнув руку, і він її потиснув. Відчуття було таке, ніби я потримав за руку дитину.

Чен глянув на Фішера з м’яким докором.

— Ви казали, що він не коп.

— Ісусе! — не стримався я. — Пітере, присядьте.

Той підкорився. Підозріло глянув на піалу з горішками, які офіціантка принесла до пива, хоч я й не просив.

— Чому вам так важливо, щоб я не був поліцейським? — запитав я. — Ви не схожі на людину, яка може мати проблеми з законом.

— Не в тому справа, — відповів Чен. — Просто поліцейські вважають Вілла злочинцем, і я втомився слухати той бруд, яким вони його поливають.

— Нам відомо, що Вілл не вбивав Джину й Джоша.

— Звідки?

— Я достатньо дізнався про цю справу, щоб вважати його нездатним на таке. І я бачив Біллів підвал. То не він підпалив дім.

Утрутився Фішер.

— Ти що, заходив у будинок?

Ігноруючи його, я звернувся до Чена.

— То що, за вашою версією, трапилося?

— Я не знаю, — він, здавалося, трохи заспокоївся. — Я сказав копам, що Вілл в останні тижні чи навіть місяці був сам не свій, і вони вирішили, що то через особисте життя. Але він не мав особистого життя. Тобто були Джина і Джош, і більше йому нікого не було треба.

— То що ж його гризло? Не знаєте?

— Не уявляю, але, певно, то було через роботу.

— Через роботу в коледжі?

Чен знизав плечима.

— Не знаю. Думаю, ні, бо він би сказав. Ми всі там працюємо і обговорюємо такі речі.

— Звісно, перекури з колегами, все таке.

— Саме так.

Заговорив Фішер:

— І все-таки йдеться про роботу?

— Напевно. У нас є власні проекти, такі собі хобі. Про них ми теж часто розмовляємо. Але останнім часом Білл став потайний.

Я кивнув.

— Я так розумію, що новин від нього давно не було? Жодних таємних зустрічей, дзвінків?

— На жаль, — Чен опустив очі.— Я постійно тримаю при собі телефон. Щодня писав йому на мейл перші два тижні після того всього і досі час до часу пишу. Попервах навіть не замикав двері будинку. Джері робив так само, — він знову подивився на мене. — Боюся, Білла нема серед живих.

— На який мейл ви посилали листи? На робочий?

— Так.

— Не думаю, що він би тепер став ним користуватися. І дзвонити побоявся б. У такому разі його швидко знайдуть, і Білл це розуміє. Якщо він не винен, то зараз він наляканий до сказу і переживає на самоті страшне горе і почуття провини, бо лишився живий. Більшість людей вже з’їхали б з глузду. Його параноя наразі квітне на повну силу. Чи він не має іншої адреси в інтернеті, більш анонімної?

— Ні. Тобто я думав про це теж, але ні про що таке не знаю. Дивно, що він її ще не завів і не написав мені.

— Він, мабуть, гадає, що ви вірите поліції і здасте його як убивцю.

— Ні. Він знає, що я такого не зроблю.

— Пітере, з усією повагою, але ви не уявляєте, що за штука та параноя. Можливе, є якісь форуми чи онлайнові гуртки науковців, де він дописував? Які читає?

Чен схилив голову набік.

— А от про таке я не думав.

— Заледве він буде зараз провадити наукові дискусії,— відзначив Фішер. — Згадайте, у якому він становищі.

— Звісно що ні. Проте не забувай: для нас те, що трапилося з Біллом, це просто епізод з життя, а для нього це все, що існує. Якщо він живий, то переховується вже аж три тижні.

Йому, напевно, конче потрібно з кимось поговорити, і він мусить шукати спосіб достукатися до людей. З другого боку, реального спілкування він боїться мов чуми, бо розуміє можливі наслідки. Наша задача — зробити крок йому назустріч.

— Але ми гадки не маємо, де він.

— Десь у місті. Він не Рембо і не піде ховатися у гори, озброєний самим лише ножем. У нього немає грошей, бо банкомат його вмить засіче. Проте він людина розумна і напевно що здатен знайти трохи готівки, аби вийти в інтернет з якогось анонімного місця. З цього й треба починати пошуки.

Я написав номер свого мобільного на серветці та простягнув Ченові.

— Ідіть додому, — сказав я. — Виходьте в інтернет. Пройдіться по сайтах і форумах, які відвідуєте зазвичай з Біллом і Джері. Залишіть там повідомлення, тільки нехай не буде очевидно, що вони для Вілла. Пишіть щось таке, що зрозуміє лише він. І здогадається, що воно від друзів. Впишіть у повідомлення телефонний номер — але не просто отак цифрами, а якось приховано, так, що зрозуміє лише Вілл. Є ідеї, як це зробити?