Майкл Смит - Непрохані

Там нікого не було. У самій ванні — ніякої води. Звичайна собі ванна кімната, жінчині шампуні рядками, книжки над унітазом. Іграшковий зелений кит для дітей. Усе на місці. А потім я почув таке собі тихе «клац».

Повернувся у коридор, побачив, що одні з дверей ніби трохи прочинені. Я взявся за клямку і раптом зрозумів, що не хочу відчиняти. Щілина була достатньо велика, щоб можна було розгледіти шматок килима і частину стіни у кімнаті моєї доньки. І на стіні я знову побачив тінь, але не дитячу, а потім почув шурхіт, ніби хтось забирається у ліжко моєї дитини і вмощується там. Не знаю, звідки, але я точно знав, що та особа гола і що вона чекає на мене, і що коли я почну відчиняти двері, то знатиму одразу, що там, у ліжку, — то Донна.

Він раптом зупинився.

— І стане надто пізно.

— Для чого надто пізно?

Фішер похитав головою, ніби я б і сам уже мусив здогадатися — чи ніби він не міг цього озвучити.

— Відтоді я постійно про неї думаю. Той сон мені сниться що два тижні, інколи частіше. Щоразу двері відчиняються трохи ширше, але я встигаю прокинутись. І я точно знаю, що коли вони відчиняться достатньо, щоб я міг зазирнути їй в лице, я вже не прокинуся. Я зроблю крок, вона усміхнеться мені з ліжка, і з тієї кімнати я більше не вийду.

Я гадки не мав, що тут сказати.

— Ми старішаємо, — знайшовся я зрештою. — Сьогодення надто бентежне й незрозуміле, от ти подумки і повертаєшся до часів, коли все було ніби простішим — хоча простішим воно й не було.

Він коротко, жорстко розсміявся.

— О так, не було.

— Знаю, проте…

— Тут щось інше. Той сон постійно повертається. Я геть виснажений, не можу працювати.

— Ти комусь розповідав?

— Ні. Дружині я ніколи не говорив. Коли ми зустрілися, то вже було давнє минуле. І знаєш… коли в тебе у голові таке коїться, і ти комусь скажеш, а людина не зрозуміє, не сприйме, то стає ще гірше від того, що ти розпатякав своїм язиком такий страшний і темний секрет. Тож…

Він знову замовк. За вікном проїхала, завиваючи, поліцейська машина. Я уявив, як дилер і його клієнтура розбігаються хто куди, ніби налякані миші,— щоб за декілька хвилин повернутися.

— Тож… Гаразд, — Ґері ніби зібрався. — Ти добре пам’ятаєш Донну?

— Трохи. Я з нею був мало знайомий, але вона була доволі приваблива дівчина. І таку смерть важко забути.

Фішер кивнув.

— Протягом терапії, яку я проходив у коледжі, я ледве міг пригадати її обличчя. Але після цих снів я пам’ятаю кожну дрібницю.

— Та це просто тому, що…

— Джеку, помовч і дай сказати. Одного разу у вихідний день я пішов гуляти до парку з Бетані, моєю молодшою. Їй тільки виповнилося два роки. Й от везу я її на триколісному велосипеді, такому, знаєш, з ручкою, щоб дитина не мусила крутити педалі. Я дуже втомлений, бо робота, безсоння, такий похмурий день, і звертає на дощ, і загалом я просто більше не можу. Я кажу їй, що час додому. І тут вона повертається, дивиться на мене — й ось воно.

— Що — воно?

— Навіть не знаю, як описати. Бетані, звісно, дуже розсердилася, бо хотіла ще погуляти, але справа не в тому. Воно на мене аж кинулося. З її… з її очей.

— Не розумію.

Фішер знизав плечима.

— А за декілька днів… ну, діти швидко змінюються, з тижня на тиждень, з дня на день. Знаєш, як воно. Бетані якраз у тому віці. Але…

— Та що «але», Ґері?

— Минуло тижні два чи три, й от ми снідаємо, кругом розгардіяш, аж тут моя дружина нахилилася і придивилася до обличчя Бетані. І питає мене — а це в неї звідки? І показує на кутик її ока. А там така собі лунка, ніби такий собі маленький шрам… у формі півмісяця. Я кажу — гадки не маю, коли я за нею дивився, нічого такого не траплялося. Меган упевнена, що і під час її вахти нічого не було. Ми починаємо трохи сваритися. Й от у розпал тієї дискусії Бетані відводить на мене очі, й воно знову стоїть у її погляді, й раптом я усвідомлюю, що бачив ту відзнаку раніше. Я просто підвівся з-за столу і пішов геть, страшенно розлютивши Меган. І от по дорозі на роботу, в машині, мене осяяло.

Його голос звучав шелестко.

— Я все думаю про ті сни, які вже бачу кілька місяців, що вони приходять не просто так. Там є якийсь сенс, певне послання. Аж шубовсь — і те знання обвалюється на мене. Я мусив зупинити машину, коли пригадав, де бачив такий самий шрам раніше. Уві сні. У Донни.

Я дивився на нього з повною увагою.

— Тільки не кажи, що ти серйозно.

— Не скажу. Але ти точно мав такі прозріння, коли працював копом, коли тебе раптом осявало: так , сталося саме це, або так , це саме той хлопець, — і насправді це знання ти носив у собі вже кілька днів чи навіть тижнів. Просто якісь деталі пазлу вклалися на свої місця, і тепер ти нарешті збагнув те, що вже знав.