Майкл Смит - Непрохані

Чен швидко кивнув. Я цілком вірив, що він упорається, він здавався любителем головоломок.

— Добре. Спробуйте дати йому зрозуміти, що дехто вважає його невинним і що цей дехто його розшукує.

— Гаразд. Але чому я маю писати ваш номер? Чому не свій?

— Бо якщо ми праві, то лишається та людина, яка скрутила в’язи Білловій дружині та спалила живцем його сина. Той, хто вийде на контакт з Біллом, вірогідно, матиме справу з цією людиною, — я загасив цигарку і глянув на Чена. — Хочете?

— О ні,— відповів він.

Коли Чен пішов, Фішер повернувся до мене.

— Ти не казав, що збираєшся вдертися у будинок. Я б тоді пішов з тобою.

— От саме тому, серед іншого, я тобі й не сказав, — відповів я. — До того ж шукати там не було чого.

— Але ж…

— Авжеж. Ти мене в це втягнув, поманивши іменем моєї жінки. Мене цікавить у цій історії вона, і я зроблю все потрібне, щоб усе з'ясувати. І до речі, ти Андерсонового друга теж привів, не порадившись і не попереджаючи.

— Думаєш, не варто було?

— Варто, якщо він не пов'язаний з убивцею Андерсонів.

— Господи Ісусе… ти справді думаєш, що він?..

— Не думаю. Але ти про це навіть не замислився. Чен же міг сказати комусь, що Андерсона не буде вдома. Міг навіть погодитися зробити так, щоб точно не було. Якщо так, то тепер ця особа зверне на наші пошуки увагу.

Фішер опустив очі.

— Господи. Я про таке і не подумав. Я… ні, я очевидно нічого про ці речі не знаю.

— Постійно собі про це нагадуй. А, і ще дещо. Коли ти дзвонив, то знав, що я їздив до Сієтла. Звідки?

— Просто побачив тебе на вулиці,— знизав плечима Фішер. — Я, правду кажучи, не думав навіть згадувати про це.

— Де саме?

— На Пост-еллі, неподалік офісу «Керрі, Крейн і Гарді».

— І як же так сталося, що ти опинився там водночас зі мною?

— Ненавмисне! — Фішер почав дратуватися. — Я ішов до Крейна, щоб поговорити про ту будівлю у Беллтауні. Сказав на ресепшені, що хочу її купити. Але його не було в офісі.

— Насправді був, — відповів я. — Бо я тоді з ним зустрівся.

— Ого, — нахмурився Фішер. — Як так?

— Напередодні мені подзвонили. Таксист знайшов телефон Емі на задньому сидінні своєї машини, — почав я — і завагався. Говорити з Фішером про Емі — то була якась зрада, ніби я виступав проти неї. Абсурдна думка! — Виявилося, що її не було там, де я очікував, де вона мала бути. От я і пішов до Крейна — спитати, з ким і де вона має зустрічі, щоб повернути знайдений телефон.

— І?

— Крейн навіть не знав, що вона є в місті. Принаймні сказав так.

— Але тепер ти думаєш, що то він на світлинах.

Я промовчав. Не мав що сказати.

— Пробач, Джеку.

— Не впевнений, що тут є за що вибачатися.

— Сподіваюся, ти правий. Але давай уже з’ясуємо: виходить, що протягом півгодини спочатку ти, потім я заходимо до офісу Крейна і називаємо ім’я твоєї дружини, так? Як думаєш, це привернуло його увагу?

— Нічого страшного, коли й так, — відповів я. — Я розмовляв з тим чолов’ягою і не думаю, що він здатний на вбивство.

Тепер промовчав Фішер. На якусь мить я почувся так, ніби мої руки мені не належать.

— Не смій на мене так дивитися, — тихо промовив я.

— Як — «так»?

— Ніби ми в школі, і я верзу дурниці.

— Джеку, тобі здалося.

— Краще б здалося.

— Як думаєш, Андерсон подзвонить?

— Гадки не маю. Можливо, Чен правий, і Андерсона вже немає серед живих. Убивця його родини і до нього міг дотягнутися. Його могли випадково прибити на вулиці грабіжники. Він міг утопитися у бухті Еліот. Почекаємо до завтра. Якщо до обіду він не подзвонить, я кидаю цю справу.

— А якщо він подзвонить пізніше?

— Дам йому твій номер. Андерсон мені байдужий. Тобі загалом теж, хоч я так розумію, що дивною поведінка Андерсона стала приблизно тоді, коли він отримав чек від Кренфілда. Я даю твоїй справі ще добу з доброї волі і ще тому, що ти мені повідомив дещо загалом цікаве. Але після того я поїду додому. Бо якщо справи мої кепські, то вирішувати їх я маю саме вдома.

— Дякую, що прийшов, — сказав він. — Я це високо ціную.

— Чудово. Постав мені за це ще пиво.

Офіціантку, здається, викрали інопланетяни, тому Фішер пішов до барної стійки сам. Я дивився, як він розмовляє з барменкою, як простодушно усміхається їй, і усвідомив, що просто не міг йому не допомогти. Скоро він повернувся, і ми зробили те, що зазвичай роблять чоловіки у барі чужого міста.

Напилися.

Згодом ми поїхали до Фішера в готель. Готель був десь у центрі, але більше нічого доброго про нього сказати не можна. Емі в таке місце і кроку б не ступила.