Майкл Смит: Непрохані

Гуп, гуп, гуп. Звук було чути за піввулиці, аж дивно, що сусіди не скаржилися — а коли скаржилися, то занадто мляво. Сама Джина скаржилася б, та ще й як, тим паче що музика була поганюча. Як дійде до будинку, треба піднятися до Джоша і нагримати, щоб прикрутив звук. Він, звісно, гляне на матір отим тінейджерським зирком — мовляв, хто ти така, яке в тебе право мене займати і якого ти взагалі така нудна й стара. Та він хороший син: позакочує очі, але звук трохи прикрутить, а потім помалу знов почне додавати гучність, і за півгодини воно гупатиме ще оглушливіше.

Зазвичай його приструнчував Вілл — якщо тільки не сидів у підвалі над своїм залізяччям, — але сьогодні Білл у барі з університетськими колегами. Це добре, бо він награється у боулінг без Джини, яка оту тупу гру терпіти не може. Та й треба ж йому бодай кудись виходити. Раз на два-три тижні вони вибиралися у ресторан удвох, але цього року чоловік щовечора брав викрутку і зі щасливим лицем спускався у свій підвал. З підвалу линуло глухе гупання, що відлунювало аж у животі, та останнім часом, на щастя, воно припинилося. Зрештою, воно здоровіше, коли чоловік не сидить удома, а зустрічається з друзями — хай навіть Піт Чен і Ґері Джонсон і зануди, яких світ не бачив, і навряд чи взагалі здатні розважатися без схем і паяльників. Джина може побути на самоті, а це завжди непогано, навіть якщо кохаєш чоловіка. Можна буде зо дві години спокійно подивитися те, що хоче вона, а не ті його документальні програми. На цей випадок вона сьогодні навмисно прихопила у маркеті на Бродвеї смачненького для себе на додачу до харчів на тиждень.

Відчинивши двері, вона опинилася у зоні інтенсивного звукового ураження. Цікаво, чи Джош бодай здогадується, як дуріла колись його правильна матуся? До того, як закохатись у молодого фізика Вілла Андерсона і звити з ним тихе родинне гніздечко, Джина чимало тусувалася у ґранжевих закладах Сітака, слухала гучну музику, напивалася дешевим пивом і потім ранком мучилася. Вона свого часу гоцала під «Перл Джем» та «Айдіал Мавсолеум», і навіть застала «Нірвану» злими й енергійними молодими хлопцями, а не знуреними наркоманами. На одному концерті Джина серфінгувала по руках натовпу, наблювала на когось у процесі, впала, вдарилася головою, а потім ще мала сили усамітнитись у кабінці смердючого як казна-що туалету з хлопцем, якого бачила вперше й востаннє в житті.

Ні, Джош про таке і не думає. Джина посміхнулася.

Де там йому.

За годину воно почало її дратувати. Поки Джина дивилася телевізор впівока, гупаючі баси можна було терпіти — тим паче що музика була не така вже й гучна, видно, малий робив уроки, — але тепер звук знову поповз угору, а в неї саме починалася нова серія «Вест Вінґ». Щоб в’їхати у перебіг подій, треба було мати свіжу голову і трохи тиші, бо актори розмовляли дуже швидко. Та й година, Господи Боже, була вже пізня.

Джина кілька разів гукнула, звертаючись до стелі (Джошева кімната була якраз над вітальнею), але реакції не дочекалася. Тяжко зітхнувши, вона відставила тацю з залишками ласощів і змусила себе підвестися з канапи. Попленталася нагору (відчуття було, ніби борешся з хвилею звуку) і постукала у синові двері.

Двері досить швидко відчинив якийсь худорлявий і на диво кошлатий юнак. На мить Джина знітилася, не розуміючи, хто це. Хлопчик, що жив під одним дахом з нею та Біллом, непомітно перетворився на молодика.

— Сонечко, — мовила вона, — не те що я проти твоїх уподобань, але якщо слухаєш щось аж так гучно, то вже слухай справжню музику.

— Га?

— Тихіше зроби!

Син криво усміхнувся, пішов углиб кімнати і скрутив звук. Стало майже вдвічі тихіше, і Джина наважилася зробити крок у синову кімнату. Дивно, але вона дуже давно не була тут одночасно з Джошем. Колись вони з Біллом годинами сиділи у цій кімнаті на підлозі, зачаровано споглядаючи, як їхня дитина непевними кроками чеберяє туди-сюди і з тріумфальними вигуками хапає іграшки й інші речі; і як потім уже старший хлопчик схиляється над столом, опановуючи мудрощі математики.