Майкл Смит - Непрохані

Дивна річ, при всьому тому Фішер не був покидьком. Я трохи знав його по команді з легкої атлетики (сам я непогано кидав списа). Згідно з хлоп’ячими плітками, у той час серед небожителів мали місце перестановки: Фішерова дівчина Ніколь почала зустрічатися з його приятелем, і вочевидь, з його повної згоди. Не треба бути великим антропологом, щоб зрозуміти, що на її місце має прийти інша щасливиця — але бачити серед претенденток Донну було дико. Наче їй хтось нашепотів, буцімто шкільна кастова система — то ілюзія, і за великої охоти можна забити квадратний кілок у круглий отвір. Сидіти з Ґері за одним столом в їдальні вона не мала права, зате завжди сідала за стіл поблизу, так, щоб він її бачив. Вона «випадково» штовхала його в коридорі, та крім нервових смішків нічого не домоглася. Я навіть бачив Донну по п’ятницях у «Радикал Бобз», закусочній, де молодь святкувала початок вихідних. Як правило, вона спинялася біля столика, за яким сидів Фішер, видавала щось незграбне й важке про уроки і пленталася геть — дуже повільно, ніби чекаючи, що її попросять лишитися. Такого жодного разу не сталося. Думаю, Фішер й гадки не мав, що відбувається, хіба що почувався трохи ніяково. Десь за два тижні у чиїйсь крутій кімнаті чи на задньому сидінні чиєсь крутої машини сталося те, що мало статися, й у Фішера з’явилася нова дівчина — еталонна гаряча білявка Кортні Вілліс. Життя рушило далі.

Принаймні для більшості з нас.

За два дні Донну знайшли вдома у ванній кімнаті. Її вени були порізані акуратно й рішуче, єдиним чітким рухом. З розмов дорослих я дізнався, що вона пішла швидко і майже безболісно — якщо не брати до уваги спроби прискорити процес, встромивши манікюрні ножиці у праве око, ніби той півмісяць шраму завжди віщував щось зловісне. На підлозі знайшли рукописного листа до Ґері Фішера; від води, що виплеснулася з ванни, літери трохи попливли. Купа людей божилася, що бачили того листа чи принаймні його ксерокопію, чи бодай розмовляли з тими, хто бачив. Та наскільки мені було відомо, всі вони брехали.

Новина розлетілася швидко, були зроблені належні жести, хтось поплакав, хтось помолився, та я не думаю, що бодай когось та історія справді вразила. Знаю, звучить черство, але це правда: Донну вважали прибацаною.

Дивна дівчина померла недолугою смертю. Кінець історії.

Втім, знову лише для більшості з нас. Ґері Фішер відреагував по-іншому — і це була найдивніша річ, яку я на той момент бачив у житті. Тоді все мало присмак новизни, бо життя лише починалося. Хлопець, який зробив бодай щось віддалено круте, ставав місцевим Клінтом Іствудом. Минулорічна вечірка отримувала статус легендарної й давала людям прізвиська, які чіплялися на роки. Спортивні досягнення видавалися подвигами античних героїв.

У понеділок після Донниного самогубства Ґері Фішер пішов з команди — з усіх своїх команд. Пішов, незважаючи на наїзди тренерів. У наші толерантні часи за такий «дауншифтинг», звісно, можуть і по голівці погладити, але то були вісімдесяті й містечко мого дитинства з власною специфікою. Альфа-тінейджер-який-усе-покинув — це було аж занадто, навіть якось моторошно. Тепер уже Фішер просто блукав між бібліотекою й класними кімнатами, ніби зайнявши Доннине місце. І вчився. Вчився як проклятий. Його оцінки помітно покращилися за лічені місяці. З трійок — деякі з яких йому ставили винятково зглянувшись на спортивні досягнення — Фішер видерся у стабільні четвірки і п’ятірки. Може, батьки наймали йому репетитора, але я сумніваюся у цьому. Він просто сам хотів увійти в іншу колію, стати іншою людиною. Всі почали триматися від нього подалі — ніби боялися, що це божевілля заразне.

Втім, одного разу пообідньої години наші шляхи перетнулися. Я готувався до останніх шкільних змагань з легкої атлетики і лишився на треці, коли решта команди вже пішла. Вважалося, що я тренуюся кидати списа, проте насправді мені просто подобалося лишатися самому на порожньому майданчику. Я набігав на ньому багато годин, а тепер починав усвідомлювати, що скоро закінчиться і це, і частина інших звичних занять. Гасаючи туди-сюди треком — я тренував розбіг перед кидком, — я побачив, як з дальнього кінця поля іде якийсь хлопець. Потім зрозумів, що це Ґері Фішер.

Він явно блукав майданчиком без всякої мети. До того як піти, він був нашим найкращим спринтером; можливо, він прийшов сюди, відчуваючи те саме, що й я. Він зупинився за кілька метрів і деякий час мовчки дивився, як я бігаю. Потім заговорив.