Майкл Смит - Непрохані

— Наскільки відомо нам.

— Немає тут жодного мотиву, жодних вказівок на мотив.

— Агов, Джеку, ти ж був поліцейським. Ти знаєш, як воно буває. Ці люди ніби сновиди. Встають зранку, ходять на роботу, на барбекю, на риболовлю з сусідами. Люди собі й люди, як усі. А потім бац — і виявляється, то була людина-шкарлупка, а всередині в неї ховалося щось геть відмінне. І тут тобі кров на стінах і що хочеш. Вісімдесят тисяч — сума пристойна, надто коли в його житті були не тільки родина й робота.

— Саме так, — кивнув я, — в нього справді сталося дещо, про що не знає поліція.

Бланшард припинив водити олівцем у блокноті.

— Наприклад?

— Кілька місяців тому Андерсон отримав у спадок від одного померлого багатія з Чикаго чверть мільйона доларів. Чеком.

Тепер Бланшардова увага належала мені безроздільно.

— Звідки ти це знаєш?

— Від юриста, який мав до цього певний стосунок. Він зламав собі голову, намагаючись зрозуміти причини такого вчинку з боку багатія, і теж упевнений, що Андерсон не вбивця.

— Лише через гроші? То не доказ.

— Знаю, — кивнув я. — Але юрист не коп і не знає. Ти зараз, певно, думаєш, що коли Андерсон отримав гроші, то вирішив почати нове життя, а жінка з дитиною були йому наче тягар на шиї — от він їх і позбувся, звільнив місце для щастя й розкошів.

— Дивно, що ти пішов з поліції,— зазначив Бланшард. — Ти наче непоганий коп.

— Та от біда, — провадив я. — Чек так і не був переведений у готівку. Андерсон місяць протримав його в себе, а потім зник. Навіть якщо вирішити, що з такими грошима час тікати в Мексику і там жирувати на тако з текілою у товаристві темпераментних жінок, спершу треба відкрити рахунок у банку і записати ті гроші на своє ім’я. Бо чек можна загубити, його можуть украсти, його, врешті-решт, може дружина твоя знайти.

Бланшард утупив погляд у стіну над моєю головою — чи просто дивився на мене й не бачив. Він облизнув губи і кивнув.

— Гаразд, припустімо, що все так. Як звати того юриста?

— Ґері Фішер. Назви його контори я не знаю.

— Йому можна вірити?

— Ми дуже давно знайомі.

— Маєш його номер?

— Лишив його в готелі.

Він швидко глянув на мене.

— Звісно. Ну що, небайдужа особо, роби як знаєш. Я теж поговорю з людьми, вкину їм цю інформацію. Може, когось воно зацікавить.

— Дякую, — сказав я і підвівся.

— Нема за що, така в нас робота. А ти поки не лізь у неприємності.

— Що?

Бланшард глянув мені просто у вічі.

— По тобі видно, що ти в них любиш лізти. Минулого разу вже було помітно.

Я і сам собі пообіцяв нікуди не лізти, але ясно було, що сам собі брешу. Проте я зробив останню спробу ухилитися. По телефону призначив Фішерові зустріч у тому барі біля підніжжя Медисон, де бачився з Георгі, а сам пішов у інший бік і довго гуляв. Сутеніло, холоднішало. Ступаючи вулицями, я раптом звернув увагу на те, як усе місто хилиться у бік бухти Еліот. Я прокладав свій маршрут, керуючися природним рельєфом місцевості. Будинки здавалися лише перешкодами на шляху, робота людини — чимось незначним, неважливим. Під час туристичного візиту до міста разом з Емі я дізнався, що протягом останнього століття тут багато що перебудували і розрівняли. Проте пагорбів лишалося стільки, що важко було уявити, з яких міркувань поселенці обрали собі таке місце, — якщо не знати, що принадили їх ліси навколо, джерело деревини. Я зрізав до Першої вулиці й рушив на південь. Обігнувши собор Святого Якова, звернув в бік Єслер-вей, де вулиці йдуть не паралельно воді, а з заходу на схід. Мети у моєї прогулянки не було, але щоразу в Сієтлі здавалося, що місто саме тягне мене у певному напрямку.

На розі Першої та Єслер-вей я спинився, роздивляючись тотемний стовп на тому боці Піонер-сквер. Поруч височіло теракотове громаддя Єслер-білдингу, далі праворуч була величезна парковка — її звели у шістдесятих на місці старого готелю «Оксидентал» і, на щастя, збудували такою страшною, що розпочалася успішна кампанія за збереження історичного вигляду міста і старі будинки не знесли заради нових страшних парковок. Туди-сюди під дрібним дощем човгали бездомні — самотні чоловіки з опущеними плечима. Тут незначущість архітектури ставала навіть більш помітною, бо для цих людей будинків ніби не існувало, вони жили на вулиці. Якщо вони й мали прихисток у цьому місті, то його давала сама земля, і наявність на ній вулиць і тротуарів нічого не міняла.

Потім я постояв трохи під криваво-червоними деревами на самій Піонер-сквер, біля бювету, прикрашеного головою індіанця. Табличка повідомляла, що то Сієтл власною персоною — вождь саквамішей, які жили тут до появи білої людини. Окрім цього бювету, тотемного стовпа та ще самої назви міста, Сієтл нічим не вшанував пам’ять цілого племені. При тому, що купі невдах споруджено кращі пам’ятники. Чи стояв колись вождь Сієтл або його пращури на березі бухти, видивляючись високощоглі кораблі? Що вони думали, коли побачили їх? Чи мали вони змогу зробити інший вибір, і що той інший вибір змінив би?