Майкл Смит - Непрохані

— Так, цілком.

— Добре. То до чого ви то хилите?

Я подивився на вікна її будинку.

— Ви завжди отак зашторюєте вікна? Вдень і вночі?

— Так темніше.

— О, розумію. Вибачте, що питаю, але як же тоді ви могли побачити Вілла Андерсона на вулиці?

Стара глянула на мене, і її очі вже не скидалися на вікна порожнього дому. Всередині кипіло життя.

— Ви з отих, чи що?

— З яких?

Вона придивилася до мене уважніше і похитала головою.

— Та бачу, що ні. Ну гаразд. Я на варті. Особливо вночі. Коли чую кроки на вулиці, дивлюся, хто це йде. Повинні бути вартові, розумієте? У цих краях на варті я.

— А кого ви виглядаєте, мем?

— Так ясно ж кого. Невидимців. Отже, чую я кроки, і кроки наче знайомі, та я собі думаю: гляну, бо хто його зна. Зазираю скраєчку за штору, а то Вілл. Білл пристойний хлопець, я проти нього нічого не маю. Проходить Білл кілька метрів і раптом зупиняється. Стоїть, дивиться на щось — на що, мені не видно. А потім отак задкує, розвертається і ну тікати. Доти жодного разу не бачила, щоби Білл тікав. Хвилин через двадцять завили сирени і пішло-поїхало.

Раптом вона дико закашлялася, при цьому навіть не намагаючись затулити рота рукою, а просто випльовуючи все зайве на підлогу. Відкашлявшись і відхаркавшись, стара втомлено похитала головою.

— Диви не підчепи рак, синку, бо то паскудна штука. Ще маєш якісь питання? Бо в мене там серіал.

Я повернувся на перехрестя, зупинився там і закурив, дивлячись, як з дерев падає листя. Свідчення місіс Маккенни навряд чи підійдуть для суду, проте й зовсім відкидати їх не можна. Навіть якби я не заходив у будинок, самої лише бесіди з тим сусідою вистачило б, щоб замислитися. Пари, чиї стосунки дійсно нездорові, не виносять свій бруд з дому. На людях там або мир і злагода, або холодна ввічливість, і хіба що хтось на когось люто зиркне. Всі конфлікти відбуваються приватно, за зачиненими дверима. Плюс те, що сказав мені Фішер, і вже можна повірити, що то не Білл Андерсон порішив свою жінку й дитину. Але поставало питання: хто ж тоді?

І де, власне, Андерсон?

У дільниці мене не змусили довго чекати, що було аж дивно. Або їм не було чого робити, або я їх заінтригував.

Бланшард запросив мене в інше приміщення, не в те, де я три дні тому мучився похміллям. Здається, цього разу то був уже його кабінет. Принаймні бардак на те натякав.

— Хотів би вибачитися, — почав я.

— Дуже мило.

— Ви було цілковито праві щодо моєї дружини. Вона дійсно просто забула мій номер, і дійсно вже чекала на мене вдома.

Він кивнув.

— Тобто у вас усе добре?

— Абсолютно.

— Приємно чути. Ви не мусили сюди приходити, але я ціную ваш учинок.

— Насправді я хотів вам трохи поклювати мізки з іншого приводу.

— Можна було здогадатися. Ну давайте.

— Ви ж у курсі вбивства в будинку Андерсонів? На північ від Бродвею, тижні зо три тому?

Бланшард, здається, здивувався.

— Чув, звісно. Жінка й син загинули неприємною смертю, убивця — чоловік. Більше нічого не знаю.

— Чи Андерсон вважається зниклим безвісти?

— Ні, він розшукується як підозрюваний у подвійному вбивстві. А це інше відділення.

— Ви в це вірите? Що то він убив своїх?

— Я про цю справу нічого не знаю. Чоловік-убивця в таких ситуаціях — майже стандартне явище, ви ж знаєте. А що, ви іншої думки?

— Я саме звідти, — пояснив я. — Опитав там трохи сусідів.

Бланшард насупився.

— Вас можна привітати з поверненням до правоохоронних органів, та ще в Сієтлі? Дивно, що я не чув про це.

— Ні-ні, як приватна особа я провів приватну бесіду з іншими приватними особами.

— Угу. Ну і навіщо воно вам, шановна особо?

— Особисте.

— І що ви дізналися на дозвіллі?

— Що Андерсон — не вбивця.

— Угу, — Бланшард почав малювати якісь чудернацькі кола у своєму блокноті.

— Єдина очевидиця стверджує, що Андерсон підійшов до будинку вже після події. Вона, звісно, не те щоб дуже надійний свідок, але не можна відкидати її спостереження. Інша особа підтвердила, що в Андерсонів були нормальні стосунки, що, як на мене, теж важливий момент. Якщо в них не було якогось давнього повільного конфлікту, то причини для такої жорстокості просто зникають, погодьтеся.

— Ви розумієте, що життя Джини Андерсон застраховане на вісімдесят тисяч доларів?

— Не знав, що аж на стільки, але це не мотив. Якщо Андерсон з тих людей, які здатні за вісімдесят тисяч скрутити в’язи власній жінці, то в поліції про нього вже знали б. Він навіть власником зброї не був.