Майкл Смит - Непрохані

— Нізвідки. Просто знаю. І що інші твої доньки набагато старші. І що твоя дружина пиячила.

Раптом вона замовкла і повісила голову.

— Вибачте. Я дуже груба.

На якусь мить вона ніби вимкнулася, а коли підвела голову, обличчя в неї геть змінилося. Вона швидко моргала і здавалася надзвичайно збудженою.

— Будь ласка, дайте мені папірець і ручку.

Тодд відвів руку від кнопки і вказав на прикріплений до столу блокнот. Дівчинка схопила ручку і щось почала писати на першій сторінці. Якісь цифри.

Записавши п’ять цифр, дівчинка раптом зупинилася.

— Ні! — зі злістю викрикнула вона. — Ні!

Швидко додала ще дві цифри на початку рядка, відірвала листок і запхала його в кишеню, ставши на мить схожою на безпритульну дитину, яка знайшла ляльку чи комікс. Потім відкинулася у кріслі й затулила обличчя руками.

Тодд витріщився на неї. Дівчина почала плакати — тихо, виважено, скоріше просто часто дихаючи, ніж схлипуючи уголос. Він розгублено піднявся зі свого крісла. Ох, не слід було просити Б’янку вийти.

— Слухай, — сказав він, намагаючись говорити приязно, а не просто збентежено. — Тобі щось принести? Хочеш пити?

Дівчинка нічого не відповіла, і Тодд уже подумав був, що вона його не почула, коли з-за притиснутих до обличчя долонь почулося придушене «кави».

— Кави? Точно? Не содової, не просто водички?

Дівчинка похитала головою.

— Кави, чорної кави.

Тодд пішов до кавоварки у кутку кабінету і налив чашку, приніс їй. Послужливе чекання давалося йому легко — він добре вивчив цю роль, спілкуючись зі своїми доньками. Іноді тільки отака зміна позиції від владної до підлеглої допомагала приборкати дитину і зрештою змусити її тебе послухатися. Діти взагалі дуже політичні істоти; вони, здається, від народження знають, що до чого.

— Тримай, — сказав він, раптом усвідомивши, що дитина його не бачить.

Вона повільно відняла долоні від обличчя. Побачила чашку і взяла її обіруч. Піднісши до губ, зробила довгий ковток, хоча Тодд знав, що в чашці був майже кип’яток. Охопивши чашку долоньками, дівчинка уп’яла очі в залишки рідини в ній.

— Про що це я… — пробурмотіла вона до себе. Потім підвела очі й повільно усміхнулася. — Отже, Тодде. Як ся маєш?

Тодд моргнув. Усе в ній — голос, усмішка — цілковито змінилося. Розгублена дитина змінилася на… він навіть сказати не міг, на що. Але точно знав, що не хоче, аби воно лишалося в його кабінеті.

— Тобі доведеться піти, — сказав він. — Якщо тобі треба додому, ми викличемо таксі.

— Ага, — відповіла дівчинка, дивлячись понад його плечем у вікно. — Щедрий до малечі.

— Та хто ти взагалі?

— А ти вгадай.

— І близько не знаю, — твердо відповів Тодд. — Ти назвалася однокласницею моєї доньки. Але це брехня.

— Будь ласка, — попросила вона. — Будь ласка, скажи, хто я.

— Ти маленька дівчинка.

Дитина раптом засміялася, дуже щиро і дуже розкотисто, аж Тодд налякався.

— Знаю, знаю, — погодилася вона. — І це просто диво якесь, правда?

— Все, досить, — сказав Тодд і потягнувся до кнопки — викликати Б’янку.

— Не роби цього! — миттю зреагувала дівчинка. — Не смій!

— Слухай, ти, — різко відказав Тодд, — мені терпець урвався. Не знаю, що тобі тут треба, але ти якась дуже дивна, і то біда твоїх батьків, а не моя. У мене купа роботи.

— Та цить ти, — відповіла вона. — Я не хочу провести у твоєму товаристві зайвої хвилини, ото вже повір. Пам’ятаєш прислів’я про шарманщика й мавпочку? Що хоч мавпа й танцює, говорити треба з ним, з шарманщиком? То ти навіть не мавпа, ти блоха на її дупі, й нічого більше. Та становище моє скрутне, і тобі доведеться мені трохи допомогти. Тобі пощастило, одним словом.

— Нічого я…

Вона ніби й не чула.

— По-перше, мені треба десь оселитися. Хочу помитися, і мені вже остогиділо те вуличне життя, коли ти ще й мало що можеш. І мені дуже треба поспати — тобі, до речі, теж не завадило б.

Її голос звучав твердо і впевнено, і Тодд уже не дивувався, що Дженні впустила її. Він раптом з жахом пригадав свою кузину, яка у дев’яносто восьмому потрапила в аварію і лежала в шпиталі. Більшу частину часу вона була під морфіном, але інколи виринала з наркотичної безодні й видавала ремарки, які звучали абсурдно, жахаюче адекватно. Від того контрасту й недоречності волосся ставало дибки. Таке саме враження справляла й ця дитина, хоча можна було здогадатися, що вона просто мавпує когось зі знайомих дорослих.

Дитина, здається, сприйняла його мовчання за покірливість.