Майкл Смит - Непрохані

Для мене не стало проблемою побачити те ім’я, хай навіть шрифт на папірці був, як це заведено у юристів, дуже дрібний.

Третє ім’я було Емі Даєр.

Коли я побачив там її ім’я, відчуття було таке, що та машина мене врешті розмазала. Що документ датований 1992 роком — за шість років до нашого знайомства, — я помітив не одразу.

— Коли ти до мене приїжджав, ти вже це знав.

— Так, Джеку. Я дізнався, що Емі Даєр тепер Емі Вейлен, а її чоловік — ти. Але на той момент це було просто ім’я на папірці. Я приїхав проконсультуватися з тобою, почув твою думку і вирішив відступити. Та оскільки я нині все одно майже повсякчас у Сієтлі…

— Далеченько від дому ти заїхав.

— Так, бо намагаюся з’ясувати цю справу. І я завів звичку час до часу прогулюватися біля тієї будівлі. Минулої п’ятниці провів години дві у сусідній кав’ярні — не в тій, де ми були, а в пристойній. Я вже змерз, почуваючись ідіотом — повір, далеко не вперше, — і зібрався йти, коли біля тих дверей з’явилися люди. Я їх сфотографував.

— Є ще фото?

Він похитав головою.

— Я боявся виказати себе. З мене такий собі шпигун, знаєш. До того ж там вештаються оті вуличні бандити, а я, на відміну від тебе, не вмію з ними розмовляти. Я не підходив близько і спромігся тільки на ті два фото. Чоловіка взагалі не роздивився. От чесно.

Двері бару відчинилися, і всередину ввалилася компанія пошарпаних осіб. Вочевидь, починалася обідня година. Фішер сидів мовчки, я наче роздивлявся тих людей — але не бачив їх. Натомість я бачив дві постаті — чоловіка й жінку — що, притулившись одне до одного, йшли вулицею.

Я загасив цигарку.

— Хочу бачити оригінали цих фото.

Фішер хутко дістав з кишені маленьку цифрову камеру, витяг картку пам’яті та простягнув мені.

— Чия правильно розумію, що…

— Так, — відрубав я. — Давай мені все, що маєш на Вілла Андерсона, і йди собі. Мені треба побути на самоті.

Тодд Крейн сидів у своєму офісі. Стіл було завалено документами, схемами, слоганами й ескізами. Теоретично він мав уже все те прочитати, перетравити і прокоментувати. Креативні команди чекали, чекав стосик дівіді від керівників рекламних відділів. Теоретично Тодд уже мав би передивитися і ті диски й передати свою оцінку відповідним спеціалістам, щоб ті заходилися визначати, як це зробити і скільки це коштуватиме, шукати режисерів, акторів, художників, словом, вести «КС&Н» у славетне майбутнє і змусити ще більше людей купувати всілякий мотлох, який їм ані на що не сів і не впав.

Проте він нічого не переглянув.

Тодд Крейн розвернув крісло до великого вікна і спокійно споглядав краєвид бухти Еліот за ним. З цієї висоти було добре видно пірс, дах критого ринку трохи праворуч і лабіринти доків ліворуч. Далі широчіло сталево-синє полотно самої затоки, а за нею поставали оповиті хмарами Олімпійські гори. Багато років Тодд і його колеги щороку відпочивали у тих горах, гуляли, пили пиво і відверто рахували, хто досяг більшого матеріального успіху. Як давно вони збиралися востаннє? Шість, сім років тому? Десять? Може, й десять. З часом ті спогади займуть своє місце у низці приємних митей життя, стануть ще одним типом життєствердного дозвілля, яке можна собі дозволити, коли маєш силу духу і гроші (а також розуміючу дружину), такою собі рекламою твого власного життя.

Але просто зараз ті миті ніби тікали, марнувалися, як-от мрія довчити нарешті французьку, відвідати скельний храм у Петрі, навчитися грати блюзи на гітарі. Тодд гадки не мав, що ті речі були — чи лишаються — такими важливими для нього. Просто думав, що рано чи пізно вони відбудуться, стануть частиною його життя. Але тепер впевненість його потроху полишала.

В кутку кабінету стояло старе радіо, знайдене ним у нетрях будинку. Його подарували батьки, коли Тоддові було років двадцять. Дуже дорогий агрегат, важливий знак уваги від двох тепер уже небіжчиків. Рік-два воно пропрацювало, потім зламалося. Поламка була наче дрібна, а відремонтувати радіо — справа швидка й дешева, але за тридцять років у нього так і не дійшли до того руки. Радіо жило на полицях і в шухлядах, десь на периферії сприйняття, його так і не викинули, сподіваючись колись усе-таки відремонтувати. Абсурд! Тиждень тому Тодд приніс радіо в офіс, сподіваючись, що хоч тут збереться-таки полагодити його. Але так і не зібрався. Мабуть, не судилося тому радіо ремонту — як і багатьом іншим речам і не-речам у житті.

Тодд роздратовано відвернувся від вікна. Йому було, Господи Боже мій, п’ятдесят чотири роки. В наш час то хіба що початок середнього віку. То звідки оце відчуття, ніби час починає від нього тікати? Чому Тодд почав так гостро відчувати усе, що не встиг зробити, замість бачити силу-силенну речей, яких досягти спромігся? Він погано спав і знав, що це ніяк не пов’язано зі стосами проектів на його робочому столі. Все життя він працював як скажений і спав мов дитина. У чому справа, що не так? Раціонального пояснення не знаходилося, тож його розум, славний своєю креативністю, видав кілька не вельми адекватних варіантів. Нещодавно, скажімо, під час прогулянок містом він почав помічати, що вулиці якось невловимо змінилися. Без жодної причини на них побільшало людей. У Тодда на короткий час навіть з’явилася звичка вдень сидіти у кав’ярнях — начебто для того, щоб спокійно попрацювати, але насправді він рахував перехожих. Тоді він впевнився в тому, що людей не побільшало. Психотерапевт теж нічим не допомогла. Від неї взагалі було небагато користі, навіть протягом тих п’яти місяців, коли вони спали разом. Те, що після того періоду вони зуміли безболісно повернутися до суто ділових стосунків між лікарем і пацієнтом, для Тодда означало, що ані секс, ані сеанси терапії для жодного з них не мали особливого значення.