Майкл Смит - Непрохані

Найперше я пішов нагору. Ознак пожежі, окрім запаху й темних плям на стінах, там майже не виявилося. В будинку було дві спальні, ванна кімната, комора та чийсь кабінет. Люк у стелі холу вів на горище, присипане густим шаром пилу. Я швидко оглянув спальні, позазиравши у шухляди й шафи, потім продивився класичні схованки у ванній кімнаті. Нічого, крім ознак того, що тут мешкала пара середніх літ із сином-підлітком. Жодних ознак, що в будинку була зброя — ні сейфа, ні чохлів, ні коробки з гільзами.

Потім я повернуся вниз і, спинившись на останніх сходинках, оглянув вітальню. Повітря висіло непорушно, і звідси було добре видно, де саме загинув Джошуа Андерсон: кривава пляма на закопченій стіні, обвуглена чорна пляма на килимі. Я обійшов кімнату, нічого особливого не шукаючи. Важко було сказати, наскільки багато всього посунули після того, яка поліція склала протокол і все сфотографувала. Проте я вже більш-менш зрозумів, що тут сталося, бо бачив таке багато разів.

Я зазирнув до кухні, потім перетнув хол і знайшов меншу кімнату зі ще одним телевізором, ігровою установкою та полицями дисків і книжок. Серед останніх були головно романи Кінга, Кунца та Райс у м’яких палітурках і посібники й журнали з фізики. Вочевидь, це все належало Віллу Андерсону. Кілька томів мене здивували — книги Кремо, Корліса й Генкока, теоретиків альтернативної археології,— але не настільки, щоб обшукати кімнатку ретельніше.

Біля кухонних дверей були ще одні, вужчі. За ними збігали вниз, у підвал, хисткі східці. На підлозі я виявив дріт, який багато що пояснив про пожежу в цьому будинку. Підлогу густо устеляли почорнілі папери, які спочатку горіли, а потім мокли. Під стіною лежали рештки верстака. Серед іншого мотлоху вирізнялися інструменти й електросхеми, а також кілька металевих ящиків для паперів, перекинутих набік. Тут не просто щось шукали. Тут ніби бомбу підірвали.

Іноді прийти на місце злочину дуже важливо, бо інакше не зрозуміти, що там сталося. У звичному оточенні люди роблять дуже дивні речі, які здаються абсурдними поза тим оточенням. Та коли в те оточення вторгається непроханий гість, це помітно, ніби щось пошкоджується десь на найглибшому рівні. Дім змінюється.

Я витяг з кишені телефон, зробив фото і пішов.

На вулиці я побачив, що з дверей сусіднього будинку за мною спостерігає чоловік. Я миттю змінив курс і наблизився до нього.

— Вам можна заходити у той будинок? — спитав він.

— Так. Ви тут живете?

Чоловік кивнув. Йому було трохи за п’ятдесят. Сиве волосся, лисина, сумирний погляд людини, яка спостерігає, думає і тим задоволена.

— Страшна річ трапилася.

— До чого це ви?

— Та вбивство оте.

— Думаєте, це Вілл скоїв?

Він розтулив рота, але нічого не сказав. Ясно було, що він хоче почути дещо від мене.

— Я от так не вважаю, — сказав я. — Думаю, до Джини і Джоша заходив хтось іще.

— Я нікого не бачив, — впевнено сказав чоловік. — І нічого не знаю, от чесно. Я… вони тут жили років десять. Я щодня їх бачив — поодинці, удвох, інколи всіх разом. Вітався і все таке. Менш ніж за тиждень до того, як воно все сталося, дні за два-три, я бачив, як вони вдвох виходили в ніч. Знаєте, вони лаялися, сперечалися про щось між собою. Не дуже гучно, але йшли і сперечалися. І то вже був не перший раз. Розумієте, до чого я хилю?

— Дякую, — кивнув я. — Ви дуже допомогли.

Чоловік кивнув у відповідь, схрестив руки на грудях і повільно відступив усередину свого дому, озирнувшись на будинок Андерсонів.

Я пішов далі Федеральною, минув перехрестя і постукав у двері старовинного і дуже занедбаного бунгало. Дуже довго нічого не відбувалося, потім усередині ввімкнули світло. Це мене здивувало — був ще день і як на Сієтл достатньо світла, — а потім двері відчинилися, і я побачив, що у тому бунгало просто дуже темно, майже так само темно, як в оселі Андерсонів.

Переді мною стояла жінка. На вигляд років вісімдесяти, зігнута вдвоє, з обличчям, схожим на покинуте під літнім сонцем яблуко. Коли вона підвела на мене очі, я пригадав оту будівлю у Беллтауні з вікнами, де в шибках не було нічого, крім відображення хмарного неба.

— Місіс Маккенна?

— Ага.

— Я можу поставити вам кілька запитань?

— Ага.

— Ви сказали поліції, що в ніч пожежі в оселі Андерсонів бачили, як хтось підійшов до будинку, побачив вогонь і втік. Так?

— Нє.

Я зробив паузу.

— Ви сказали — «ні», я правильно почув?

— Ага.

— Наскільки я розумію…

— То був не хтось. То був Вілл Андерсон. Кумекаєте?