Фішер не зводив з мене очей.
— Про що вона говорить? — наполягав він.
— Стався один інцидент, — сказав я і раптом пригадав, що Емі була у Цимерманів того ранку, коли я дзвонив із Сієтла, і що Боббі дала їй слухавку. — Одного вечора я виявив дещо підозріле. В одному будинку зламали двері чорного ходу. Я зайшов усередину перевірити.
— І що?
— Постраждали люди.
Раптом задзвонив телефон — те саме дзеленчання, яке ми чули внизу. Звук ішов з ноутбука Цимермана. Бен потягнувся, натиснув клавішу.
— Вже їдемо вас забирати, — почувся жіночий голос із динаміків ноутбука. Він був схожий на той голос, який не дав мені поговорити з Тоддом Крейном кілька днів тому.
Бен підвівся і заходився збирати папери зі столу. Боббі підійшла, почала йому допомагати. Здається, вони поспішали.
— Що відбувається? — запитав я.
— Шепард уже тут? — спитав Бен, піднімаючи голову і дивлячись у моєму напрямку. Він коротко всміхнувся, а я зрозумів, що дивиться він не на мене.
— Скоро буде, — відповіли йому. Розвернувшись, я побачив у дверях двох чоловіків. Один був блондином, другий мав коротке руде волосся. Цього разу обидва були озброєні. Так, Георгі мав рацію. У тому провулку вони напали не на нього.
Втім, у цю мить значення мало інше. Між ними стояла ще одна людина — жінка. Моя дружина. У мене захололо серце, а тіло ніби перетворилося на повітря. Я не міг поворухнутись.
— Емі?
Вона й не глянула на мене. Ніби мій голос і не звучав. Цимермани пройшли повз мене.
— З чорного ходу, — сказала Емі. Рудий чоловік звів на мене пістолет.
— Віддайте, будь ласка, зброю, — промовив блондин. — Ага, оту.
Емі нарешті помітила мене.
— Вам краще послухатися, містере Вейлен.
— Емі… що…
Вона простягнула руку, забрала у мене пістолет і віддала його рудому. А потім розвернулася і пішла геть. Двоє чоловіків позадкували з кімнати і зачинили двері. Ми з Фішером, втупивши у двері погляди, почули клацання замка, коли його замкнули.
Коли телефон задзвонив, Тодд так гарячково вихопив його з кишені, що той вислизнув і покотився по тротуару. Тодд навкарачки кинувся за ним, не звертаючи уваги на переляк і сміх перехожих. Він ледве помічав їх. Уже три години Тодд вештався вулицями, не в змозі повернутися в офіс і мати справу з Б’янкою чи іншими. Додому теж не можна було йти. Але чимось себе зайняти він мусив, от і валандався вулицями, намагаючись розчинитися у тісняві нормальних людей — і не відчувати, що людей на вулицях більше, ніж бачить око, і що пізніша година, то нестерпнішим стає це відчуття.
— Так? — гукнув він у телефон.
Телефонувала Роза. Вона дала йому адресу — саме те місце, на яке і був розрахунок. Тодд добре його знав. Колись він проводив у тій будівлі багато часу, наглядаючи за зйомками з крісла, на якому було написано його ім’я, і обираючи, котру з учасниць запросити на приватну вечерю в дорогому ресторані. Відтоді він не раз і не двічі піднімав питання щодо продажу будівлі — але йому не дозволили. Незважаючи навіть на те, що ніхто будівлею не користувався, і крізь дах почали проростати дерева, її чомусь треба було залишити. Нині, здається, він здогадувався чому.
Поговоривши з Розою, він набрав свою доньку. Поки йшов сигнал, він так стискав телефон у руці, що мало не роздушив його. Нарешті на тому кінці відповіли.
— Тодд, — констатував голос дівчинки.
— Зустріч буде. Найближчим часом.
— Чудово!
— Приїхати треба у…
— Беллтаун?
— Звідки ти знала, що вона обере те місце, яке тобі потрібно?
— Бо я дуже розумна мала. Вони поміняли замки, а там, усередині, є дещо, що належить мені.
— Я хочу поговорити зі своєю дочкою.
— З нею все гаразд. Як же я дістануся без неї до місця? Ти ж пам’ятаєш, як вона виглядає, так?
— Звісно ж, я…
— Не забувай про це.
Тодд закричав з розпачу просто посеред вулиці. Звернув з тротуару у провулок, щоб сховатися подалі від нормальних людей. Тепер він знав, що поліція не допоможе, бо справа стосується тієї будівлі, тих людей, тих дивних речей, які він не знайшов часу з’ясувати. Він побіг.
Опинившись на місці, він був нажаханий присутністю поліцейських машин. В одну з них — за якісь десять метрів від входу в будівлю — поліцейські заштовхували високого чорного хлопця в наручниках, а він волав та опирався.
Після пробіжки у Тодда боліла голова, легені пекло вогнем. Він глянув на годинник — добіг за п’ятнадцять хвилин. Чи встигне поліція забратися звідси протягом наступних двадцяти? Якщо ні… Тодд зненацька став цілком певний того, що в такому разі у нього буде серцевий напад.
Читать дальше