Майкл Смит - Непрохані

— Джеку…

— Дочекайся, поки я буду всередині,— гукнув я. — Ця штука нас обох не втримає.

Я відірвав уламки фанери рукою, тримаючись за раму, щоб не напружувати скоби драбини. Фанера піддавалася, мені вдалося загнути всередину достатньо великий шматок, щоб просунути голову й руку. Відбивши ногою шматки скла, що стирчали з рами, я поліз усередину.

Я нічого не бачив і не міг дістати ліхтарика, тому просто пхався вперед, поки не впав на підлогу, дзвінко вдарившись у процесі об батарею під вікном.

Швидко звівшись на ноги, я визирнув у дірку, розширивши її.

— Давай. Спускайся.

З вікна вгорі з’явилися ноги Фішера. Драбина знову заскреготіла, але тепер звук був протяжливіший — ніби відчинялися старі рипучі двері. Почулося тумк, і перед моїм обличчям пролетіло щось металеве.

— Чорт, — лайнувся Фішер. — Одна з опор щойно…

Він перескочив через останні три щаблі одним рухом.

Я схопив його за руки і потягнув, а сам він добре штовхнувся ногами і буквально ввалився у вікно, збивши мене з ніг.

— Якщо з цієї кімнати немає виходу, я тебе вб’ю, — пообіцяв Фішер, стираючи кров з долонь.

У світлі ліхтарика ми побачили перекинуті меблі, коробки, чорні тіні й нарешті — двері. Ми швидко рушили до них, перечіпаючись через розкидані по підлозі предмети.

Діставшись дверей, налягли на них разом, почали гамселити. Паніка зростала. Врешті-решт я відсторонив Фішера і зробив правильну річ: згрупувався і вдарив туди, де мав би бути замок, щоб вибити його. Коли він піддався, я підключив до справи ноги.

Фішер знов приєднався до мене, і зрештою ми винесли двері й вивалилися в коридор. Побігли на другий поверх. Я рушив до сходів, щоб спуститися поверхом нижче, аж тут Фішер схопив мене за руку руку.

— Що то? — прошепотів він.

Я теж щось почув. Якийсь звук знизу.

Я наблизився до сходів і дослухався. Важке дихання, тихий стогін.

Але інших варіантів ми не мали. Я почав повільно спускатися, притискаючись спиною до стіни, Фішер рушив за мною. Здолавши половину сходів, я спрямував униз промінь ліхтаря.

На підлозі лежав чоловік. Темна калюжа навколо нього повідомляла, що він майже сплив кров’ю. Коли ми наблизилися, він обернув голову.

Я впізнав Тодда Крейна.

Було темно і нічого не видно, але затхле повітря й запахи цегли й землі були знайомі. Медисон уже бувала в цьому місці — у снах і кошмарах. Чоловік у її голові штовхав її уперед, проте відчуття було таке, ніби він тягне назад. Маркуса не лякала темрява. Він знав, що там нема чого боятися. Медисон не подобалася його присутність, але вибору, здається, у неї було небагато: схоже було на то, що швидше він випхає її, ніж вона його. Дедалі важче було його контролювати — чи просто вона не могла завадити його діям. Вона не знала, що він збирається вдарити тата Рейчел ножем, — просто усвідомила, що робить це. Маркус дуже розлютився, коли виявив, що жінки, до якої він прийшов, немає на місці, що це, власне, пастка, — але Медисон підозрювала, що він від початку розглядав таку можливість, тож гнів його був частково удаваний. Елемент гри, у яку він невпинно грав з кожним, хто траплявся на його шляху.

Руки й пальто Медисон були у крові, й тепер вона пригадувала, що це вона вдарила ту приязну жінку в туалеті у Скетер-Крік, і та впала й розбила голову об унітаз. По її щоках збігали сльози, проте Медисон цього не помічала. Її тягнуло вперед, вперед, ніби до її рук і ніг прив’язали мотузки і за них смикали, втягуючи все глибше у чорну хмару.

Маркус, здавалося, зовсім не цікавився верхньою частиною будівлі. Він повів їй до підвалу, відчинивши двері другим ключем зі зв’язки, яку Медисон отримала ще в Портленді. Він щось бурмотів сам до себе, і їй гидко було чути такі речі з власних вуст… ті страшні, хворобливі слова, те смакування спогадів. Час до часу він користувався запальничкою, яку взяв у Рейчел, — забирав щось і йшов далі у чорноту.

Десь за дві хвилини відлуння стало іншим, і Медисон збагнула, що вони зайшли в якесь велике приміщення. Маркус потяг її уперед, не звертаючи уваги, коли вона натикалася на щось чи забивалася.

Під ногу їй потрапило щось крихке, і він зупинився, широко посміхнувшись. Проте у цьому місці було щось важливіше, річ, до якої він прагнув усією душею, до якої відчував щось на взір любові — наскільки така людина взагалі здатна відчувати любов.

Маркус продрався крізь нетрі звалених на купи стільців і коробок. Клацнув запальничкою: Медисон побачила, що вони стоять у довгій кімнаті з низькою стелею, щось на кшталт бункера. В дальньому її кінці зяяв чорний дверний отвір. Збоку від нього у кріслі схилилася якась постать.