Майкл Смит - Непрохані

Напрямок не мав значення. Неможливе втекти від того, що у тебе всередині.

Ґері біг лівим коридором. Я почав відчувати інший, відмінний від пилу запах — щось глибше, густіше.

Ми дісталися ще одних дверей і вступили у квадратне, метрів двадцять у периметрі приміщення, заповнене перекинутими меблями, ящиками, якимось мотлохом. Біля однієї зі стіни височіла ціла книжкова шафа. Полиці заставлені старовинними книжками, у більшості своїй не товстішими за зошит. Стіни кімнати були бетонні, повітря — дуже сухе, але смерділо тут дужче, і запах не був схожий на сирість чи плісняву.

Коли ми зайшли в кімнату, я на щось наступив. Воно хруснуло, і моя нога зісковзнула на підлогу.

Я посвітив і побачив довгастий предмет з сірого пластику, завдовжки десь півтора метра і завширшки півметра, з нерівним краєм.

— Що воно? — тихо спитав Фішер.

Я добре знав відповідь, бачив чимало такого раніше. Це був мішок для трупів. Змійка була заклеєна великою кількістю скочу, який трохи відставав на краях, ніби мішок пробув тут дуже давно. Я нахилився до мішка.

— Не відкривай, — попросив Фішер.

Я відклеїв скоч, намацав змійку. Відкрив її сантиметрів на двадцять. Сморід пішов просто неймовірний. Фішер рвучко відвернуся. Я посвітив у отвір. Там було обличчя — залишки обличчя. Вона довгенько тут пролежала, міцно огорнута пластиком. Невисока. Зовсім юна. На обличчі були глибокі порізи, обриси яких складалися у подобу цифри 9.

Я швидко застібнув мішок і приклеїв скоч назад, але сморід не зник. Такий сопух — це не просто запах. Мозок продовжує посилати тривожні сигнали навіть після того, як прибрати джерело. Він знає, що цей запах — ніби ворота до місця, звідки не можна повернутись живим.

Та й не факт, що це було джерело.

Я випростався, пригадавши, що відчув сморід ще тоді, коли ми тільки увійшли в кімнату.

— Джеку, — промовив Фішер. — Воно там.

Я посвітив. Ще один пакет, того ж розміру, на підлозі під столом. Я посвітив у інше місце. Там був ще пакет — і ще, і ще, і ще, і почало здаватися, що їх тут не було, коли ми увійшли, що вони з’являлися просто перед нашими очима, заповнюючи простір, підступаючи ближче й ближче.

Та ось останній з них. Він не валявся на підлозі, а сидів у прогнилому кріслі у дальньому кутку, біля іншого виходу з кімнати. Коли світло ліхтаря торкнулося його верхньої частини, на мить здалося, що там обличчя, але то були просто складки пакета, який надавав своєму вмісту такої-сякої форми. Цей пакет був набагато довший за інші. І він був розкритий, розчахнутий.

Фішер вихопив у мене ліхтарик і швидко посвітив кудись. Там були ще одні двері, за ними — коридор.

Коридором щось бігло, ніби якась тінь, що відірвалася від стіни.

Фішер негайно рвонув туди, відкидаючи з дороги поламані меблі. Над його плечем я знову помітив тінь — на самісінькому краєчку променя ліхтаря.

Тінь, схожу на маленьку дівчинку.

Вона — чи воно — зникла з очей. Було чутно кроки, що віддалялися, зникали у порожнечі. Фішер знову побіг за дівчинкою, вигукуючи дещо абсолютно недоречне.

Ім’я своєї доньки. Спершу він кликав її, потім Донну, потім просто кричав. Мені стало ясно, що Ґері вже навіть не розуміє, де він і з ким.

Я бачив лише обриси його спини, що віддалялася коридором. Стіни були у плямах вологи, зі стелі крапала вода. Підлога була нахилена, ніби коридор вів углиб. Весь цей підземний простір, вочевидь, створили тоді, коли цю частину Сієтла ще тільки рівняли, задовго до будівлі. І коридор, і підвал залишилися з давніших часів.

Навіщо?

Фішер знову закричав. Відлуння не полетіло. Коридор розширювався. Наші кроки теж звучали інакше, і було чути інший звук попереду — крик, повний тваринного страху. Здавалося, що попереду глухий кут, аж раптом коридор різко звернув праворуч.

Стіни по обидва боки раптом зникли.

— Ґері, зажди .

Тепер мій голос теж звучав інакше. Фішер сповільнив крок, ніби теж усвідомив ці зміни. Справа була не лише у звуках. Стало холодніше. Крик, що лунав попереду, перетворився на задушені, тоненькі схлипування.

Ми рухалися вперед — тепер повільніше, обережніше. Десять метрів. П'ятнадцять. Фішер підняв ліхтарик, повільно обертаючись навколо своєї осі. Промені світла прорізали темряву і танули в ній, не знаходячи кінця.

Почувся крик — слів не розібрати. Ґері рвучко спрямував світло в той бік.

У промінь непевно ступила постать. Маленька дівчинка, ніби висвітлена фарами машини на нічній дорозі. Її волосся було скуйовджене, ніби вона смикала за нього. Пальто — закривавлене й замащене ще чимось темним і клейким. Обличчя дівчинки було залите сльозами, брудне, жили на шиї — такі напружені, що, здавалося, ось-ось порвуться.