Майкл Смит - Непрохані

— Геть! Геть! — вигукнула вона.

Фішер рушив до неї, а дівчинка почала бити себе кулаками по голові, по обличчю.

— Тобі не можна тут бути!

Фішер простягнув до неї руки.

— Ш-ш, — промовив він. — Усе гаразд. Усе…

Дівчинка рвучко підвела голову і подивилася на Фішера як на примару. Зморгнула. Її голос змінився, став низький, хрипкий.

— А ти, — загарчала вона, — хто в біса такий?

— Усе добре, — повторив Ґері, наближаючись іще на крок. — Усе гаразд. Ми…

Почувся брязкіт, і вдалині зажевріло світло, відтісняючи морок.

Крізь темряву повільно проступили обриси великої, дуже великої зали — завдовжки метрів двадцять п’ять і завширшки десь двадцять. Важко було сказати точніше, бо низку стелю підпирали товсті цегляні колони, що не давали добре роздивитися стіни. В центрі приміщення стояв круглий дерев’яний стіл, навколо нього — дев’ять важких дубових крісел. Перед кожним — скляна кружка, каламутна від пилу. Здавалося, всю цю картину законсервували у вікторіанські часи, чи телепортували прямісінько з Середньовіччя, чи транслювали з бункера на іншій планеті.

Обабіч кімнати стояли ряди старовинних дерев’яних парт, схожих на церковні лави. Світло йшло від запилених ламп, що тягнулися вздовж цих лавок, і все загалом нагадувало католицьку церкву, куди зимового ранку не з’явилися парафіяни.

Фішер з роззявленим ротом дивися на це все. Дівчинка втупила погляд у щось за його спиною — туди, звідки ми прийшли.

Я розвернувся і побачив, що ми не самі. У дверях стояла висока постать у пальті. Я її одразу впізнав: це був той чоловік, який убив Андерсона у «Байронзі».

Він повільно рушив до центру зали, навіть не глянувши на стільці чи стіл. Він не дивився ані на мене, ані на Ґері.

Він мав тут чітку мету.

— Привіт, Маркусе, — промовив він, знімаючи пістолет, який тримав у руці, з запобіжника. — Цього разу ти мене впізнаєш, правда ж?

Дівчинка розвернулася і побігла до дверей у протилежному кінці зали.

— Час померти! — закричав їй услід чоловік. — Знову!

Ґері побіг за дівчинкою.

Я розвернувся до чоловіка.

— Хто ти в біса такий?

Він підняв пістолет і вистрілив у мене — мимохідь, не сповільнюючи кроків, ніби заздалегідь вважаючи мертвим.

Медисон промчала до дверей, назад у темряву, й закружляла у звивах і поворотах чорних коридорів. Тут вона була мов хитрий лис у своїй угіддях. Вона погано розуміла, хто вона, власне, така, ледве відчувала своє тіло, яке натикалося на стіни, вдарялося, падало. Тіло бігло, бігла і вона — внутрішньо, крізь власний розум, що уже не був безпечним прихистком.

Протягом кількох хвилин вона чула позаду кроки, бачила світло, але на цю мить відірвалася від переслідувачів, заховалася в лабіринті коридорів, добре знайомих Маркусові й геть незнаних для Шепарда і для того, іншого чоловіка. Для Шепарда — того, хто підійшов до неї на пляжі та пробив у її розумі діру, крізь яку в світ увійшов Маркус. Тепер Шепард хотів її вбити, і схоже було на те, що він знає, як це робиться.

Тож вона слушно йому не вірила, ха-ха.

Вона перечепилася через щось тверде і впала — долілиць, розкинувши руки.

Ставши на ноги, вона раптом збагнула, що вже була в цьому місці. Впізнала його за запахом.

Що означало, що вихід з цієї будівлі — на волю — лежить за дверима на тому кінці кімнати.

Вона так утомилася від поневірянь останніх днів! Узагалі від того, що живе. Вона рухалася вперед тільки тому, що боялася, а от чоловік усередині неї не боявся. Він не боявся ні темряви, ні мертвих дівчаток, взагалі нічого, він навіть не розумів як слід, що таке страх. У жодному зі своїх життів. Він так багато бачив, він знав це місце ще до того, як воно з’явилося, коли тут були тільки дерева, скелі й води. Це місце належало йому. Все належало йому, все служило його забаганкам. Принаймні він був у цьому впевнений.

Не все, твердо вирішила Медисон.

Продираючись через купи мотлоху, вона зі сльозами зірвала з себе пальто. Більше воно їй було не потрібне. Не потрібна була ця кров на ньому. То не вона вмовила маму його купити. Не треба їй було пальто, їй треба були мама й тато. І якщо вона колись побачить їх знову, то тільки собою .

Вона жбурнула пальто на підлогу і негайно зупинилася, стиснувши коліна.

Ну звісно. Маркус хотів зберегти свого записника, а записник був у кишені пальта. Він не хотів його тут кидати, потребував його.

Медисон зраділа, що змогла його розсердити, і тут їй спало на думку дещо краще.