Майкл Смит - Непрохані

Вона дістала з кишені запальничку, стала навколішки і піднесла її до пальта, якраз туди, де лежав у кишені той дурний записник з усіма тими словами й підрахунками, які нічого їй не говорили. Коліщатком запальнички вона клацнула незграбніше за нього, бо він палив, а вона — ні.

Головне, що вона трималася. Він намагався відвести її руку, але вона трималася, опираючись його волі кожним м’язом, поки нарешті пальто не загорілося. Кругом усе було сухе, і вона запалила на додачу ще купку сухих, запліснявілих книжок.

Вогонь швидко поширювався. Вона засміялася, закричала, бо голову ніби розкололо навпіл, а потім чорна хмара поглинула її.

Відчуття при цьому таке, ніби тебе вдарили кувалдою, до якою причепили канцелярську кнопку.

Куля поцілила мені у ліве плече, жбурнувши на перший ряд лавок. На мить перед очима все почорніло, удар по потилиці здався болючішим, ніж стріляна рана.

Я сильно вдарився об підлогу і перевернувся, спробував зіпертися на ліву руку, але в ній ніби розбилося якесь суцільне скло. Я схопився за край дерев’яної лави правою рукою, зіп’явся на ноги.

По куртці стікала кров, всю руку пекло. Біль у голові моментально витіснив інший, дужчий, і я знав, що далі справи з плечем ставатимуть тільки гіршими.

Я забіг у коридор у кінці кімнати. Різкий поворот одразу вкинув мене у цілковиту темряву. Проте я чув, як Ґері гукає десь попереду, і рушив на голос.

За наступним рогом мої кроки зазвучали інакше, приглушеніше, і я зрозумів, що потрапив у приміщення десь такого самого розміру, як попереднє. Я витяг телефон і ввімкнув його. Освітлюючи собі шлях слабким сяйвом екрана, поплентався уперед.

У цій залі стільців не було, скоріше тут було щось на кшталт комори чи передпокою іншої зали. Я пробіг її з кінця в кінець.

Там були ще одні двері, що вели у наступний короткий коридор, який мав два виходи. Мабуть, я поблизу тих тунелів, що привели нас із Ґері до великої зали.

З одного з коридорів почувся високий чи то сміх, чи то зойк. Дівчинка. Потім крик — кричав не Ґері. Напевно, той чоловік, що мене підстрелив. До нього я хотів дістатися якнайшвидше.

Я по черзі посвітив у обидва виходи і побачив на стіні кров. У той коридор я й звернув. Здається, він вів трохи вгору. Пробігши трохи, я відчув запах — не трупний сморід, а щось сухе, різке.

Знову почувся шум, і я вирішив, що наздоганяю Ґері чи стрільця, хоча ані на голоси, ані на кроки той звук схожий не був.

Теплішало.

Тут до мене дійшло, що то за запах: дим. Щось горіло. Звук, який я почув, був тріском палаючого дерева. Я зупинився. Зовсім не хотілося потрапити в охоплений вогнем глухий кут. З другого боку, я не знав зворотного шляху і не хотів лишитися відрізаним від виходу пожежею. Хай куди я піду, що довше я блукатиму, то ймовірніше не виберуся. Тож я рушив уперед.

Скоро світло від телефону почало танути в клубах диму, і я вже нічого не бачив. Тому я поклав телефон у кишеню. Стягнув із себе куртку, скрикнувши, коли зачепив рану, і затулив нею рота. Тепер дихати було не так боляче, але очей куртка не рятувала, і я просувався вперед напівсліпим, боком, тулячись до стін. Я знав, що мушу йти вперед, хоча тіло рвалося назад.

Раптом стало зовсім гаряче й голосно, і я опинився в кімнаті, котру вже раніше бачив, ту, де лежали мішки з тілами. Цього разу й увійшов з іншого кінця, ближче до трупа у кріслі. Він так і сидів там. Пластиковий мішок лизало полум’я. Центр пожежі був посередині кімнати.

Я рушив уперед, тримаючись подалі від охоплених вогнем книжкових полиць, скидаючи в той бік меблі та ящики, щоб відігнати полум’я від себе.

Принаймні в один з мішків на підлозі я вступив, зламавши щось усередині. На іншому кінці кімнати у дверях я помітив силует.

Я покликав Ґері на ім’я, але він не почув мене, а як і почув, то все одно побіг далі.

Подумки Медисон тепер бігла вздовж смуги прибою, як часто робила з татом і мамою, коли вони гуляли у Кеннон-Біч наприкінці довгого дня, і батьки вели веселу розмову, сяяло сонце, а вона мчала по мокрому піску на самісінькому краєчку світу. Тоді вона добігала до точки, розверталася і мчала назустріч батькам, розкривши обійми, і татко присідав і ловив її, незважаючи на те, що вона була вже велика. Вони просто вдавали, що це не так.

Але водночас вона бігла вздовж інших вод, іншого разу. Мчала узбережжям бухти Еліот тут, у Сієтлі, десять років тому, в темряві ночі, тікала від тих, хто переслідував її/його, бажаючи їй/йому смерті. Вони знайшли тіла, сховані в підвалі будинку в районі Квін-Енн, й інші, сховані в підвалі у Беллтауні, й вирішили, що далі з цим миритися не можна. Вони прийшли по нього, трохи випередивши поліцію, і він встиг утекти з дому, але знав, що вони налаштовані серйозно і скоро його наздоженуть. Маркус завжди був певний, що ініціатива йшла від Рози, що то маленька протеже Джо Кренфілда розпростує крила. Тепер йому було відомо, що за вбивцю Дев’ятка обрала Шепарда, з яким менш ніж за місяць до того він уклав угоду в одному з барів Сієтла — уклав, бо Маркус із досвіду багатьох попередніх життів зрозумів, що його земний шлях добігає кінця.