Майкл Смит - Непрохані

Він зупинився і наказав собі дихати повільніше, спокійніше. Перетнув вулицю, став під дашком галереї, яку зачинили на ніч. Чорний хлопець чинив опір закону, а Тодд стояв і молив Бога — хай який бог опікувався справами рекламників середніх літ, — щоб у тієї паскуди в самої стався серцевий напад. От просто зараз.

Бог не слухав, або ж Він діяв через копів із сусідньої машини, які вийшли і допомогли колегам запхати порушника за заднє сидіння. Потім деякий час поліцейські стояли й перемовлялися, показуючи туди й сюди. Тодд дивився на них і не бачив нічого, крім цих людей, з жахом усвідомлюючи, що вони будуть отак з’ясовувати годину, не менше, і це коштуватиме життя його доньці.

Але потім — о диво! — копи посідали в машини і поїхали геть. Усе скінчилося. І лишалося ще п’ять хвилин.

Задзвонив телефон. Тодд гадки не мав, як бути, коли побачив, хто то телефонує, але знав, що вона не відчепиться так просто.

— Привіт, — сказав він у слухавку. — Кохана, слухай, я дуже зайнятий.

— Господи, — засичала Лівві, атакуючи з перших секунд розмови, як уміла лише вона. — Ти маєш бути тут!

Тодд гадки не мав, про що вона говорить. Потім згадав: нові клієнти, японці. Запрошені до них додому на вечерю… за годину.

— Господи Ісусе, я…

— Ні, Тодде. Хай як ти закінчиш цю фразу, ти себе в моїх очах не виправдаєш. Тому просто мовчи. І їдь додому.

— Так, так, приїду. Я… послухай…

На мить йому згадалася Лівві двадцятип’ятирічної давнини, коли життя було світлішим і значно простішим. Він так хотів би, щоб нічого з того, що трапилося відтоді, ніколи не відбувалося. Він так хотів би все почати з чистої сторінки, зробити так, щоб Лівві не була постійно сердита, повернути ту веселу, різку студентку, яку він ніяк не міг викинути з голови; яка зробила, бодай ненадовго, так, що інших жінок він і не помічав. Більш за все йому хотілося розповісти їй про те, що відбувається, попросити допомоги, порятунку. Врешті-решт, саме цього чоловіки насправді чекають від жінок — і не можуть сказати.

Потім він побачив машину — блідо-зелений «фольксваген-жук», свій подарунок доньці на двадцятип’ятиріччя. Той швидко наближався.

— Я маю йти, — швидко сказав він.

Не чекаючи на відповідь дружини, він згорнув телефон і побіг через дорогу.

Машина проїхала трохиза будинок і зупинилася. Тодд побіг туди, серце його важко гупало. Рейчел з порожніми очима сиділа у водійському кріслі й дивилася перед собою. З пасажирського боку опустилося скло. Там сиділа дівчинка.

— Глянь на мою руку, — сказала вона.

Тодд і так уже помітив, що рука дівчинки була притиснута до живота його доньки і що якийсь довгастий предмет заховано у неї в рукаві. А ще — що під носом у Рейчел запеклася кров, а на скроні чорніє синець.

— Донечко, як ти?

— Нормально, — озвалася Рейчел. Її голос був тихий, шелесткий.

— Відчини двері,— наказала дівчинка. — Зайди, але по собі їх не зачиняй.

— Ні. Ти…

— Тату, роби, що вона каже, — попросила Рейчел. — Будь ласка.

Тодд розвернувся і на негнучких ногах рушив до будівлі. Знайшов відповідний ключ — він не користувався ним років шість чи сім. Відчинив двері, зайшов, залишивши їх прочиненими. Обернувся подивитися, що відбувається в машині, знаючи, що навряд чи встигне добігти туди.

Дівчинка говорила до Рейчел. Його донька повільно кивнула. В її рисах він бачив обличчя крихітного створіння, яке тримав на руках колись, привид дитини, яка вже зникла. Чи лишалася така сама дитина всередині Тодда Крейна — мертва істота, не здатна ні осягнути, ні повалити стіни в’язниці, яку він звів навколо себе?

Дівчинка вийшла з машини і рушила до будівлі. Над її плечем Тодд побачив, як у машині його донька безсило опустила голову на кермо. У нього все перевернулося всередині.

Але потім Рейчел знову підняла голову. Її погляд зустрівся з його очима.

Дівчинка пройшла просто повз нього, зачинивши по собі двері.

Від несподіваної темряви у Тодда заболіли очі. Він мимоволі сахнувся, ніби то не дитина була поруч із ним, а хтось більший, старший і дуже небезпечний. Утім, так воно й було. Він уже знав, хто то насправді. Абсурд, але інших варіантів не існувало. Так, варто було дослухатися до внутрішнього голосу, який впізнав останню репліку дитини, коли Б’янка виводила дівчинку з його кабінету вчора. Цей вираз він неодноразово чув від одного чоловіка, з яким інколи мав справу в минулому і до якого відчував інстинктивну відразу.

Щось клацнуло. Промінь світла висвітив обличчя дівчинки, яка стояла між Тоддом і дверима.