Майкл Смит - Непрохані

З ними порівнявся другий коп. Його напарник схопив високого за руку, а другий рушив до нас із Ґері.

— Даруйте, сер, — голосно промовив він. — Ви знаєте, про що говорить цей чоловік?

— Пробачте, гадки не маю, — я глянув на нього з неуважною байдужістю законослухняної людини. Почулося тихе клацання: замок піддався. Я штовхнув двері, відчиняючи їх, з таким виглядом, ніби роблю це двічі на день. — Щось трапилося?

Коп придивися до мене, швидко втрачаючи інтерес, і пішов допомагати колезі приборкувати високого, бо той пручався, кричав і здійняв страшну колотнечу.

Я зайшов усередину, Фішер слідом за мною.

Коли двері зачинилися, ми опинилась у цілковитій темряві. Я не хотів шукати вимикач на очах у копів.

— Господи, — простогнав Фішер. — Це було…

— …нормально, — перебив його я. — Тихше.

Я витяг дешевий ліхтарик, який купив перед зустріччю з Ел-Ті. Спрямував світло на двері, ковзнув променем по стіні на висоті трохи нижче людського зросту. Виявив ряд вимикачів. Підняв їх один по одному. Нічого не трапилося. Я посвітив на підлогу. Там було чисто.

— Немає напруги в мережі,— сказав Фішер.

— Але немає ні сміття, ні пошти. Тут прибирають.

Ми стояли у широкому коридорі з високою стелею. Лахміття шпалер на стінах, нерівна підлога. Колись її було охайно вистелено кахлями, але тепер вони розтріскалися. Деяких кахлів бракувало. Я рушив уперед, обережно ступаючи. Пахло вогкістю, затхлістю, старістю. За п’ять метрів від входу були нещільно причинені двері. За ними я виявив довгу вузьку кухню, робоче приміщення кав’ярні, яка займала цю будівлю останньою. У світлі мого ліхтаря здавалося, що власники просто покинули все однієї чудової миті й не повернулися. Розбиті чашки, іржава машинерія, сморід щурячого посліду — і запах самого Сієтла, запах туману і кави. Будівля була мертва. Наче корабель, що зазнав трощі й лежить на дні океану.

За наступними двома дверима ховався широкий темний простір, заповнений прилавками й вітринами, відсунутими від стін і зваленими купами, знову ніби кораблі на кладовищі суден, — то були залишки давнішого періоду, коли тут була крамниця.

Я повернувся в коридор і побачив двері у дальній стіні. Посмикав — не піддалися. Мабуть, це на оці двері ми дивилися з парковки. Були також двері під сходами. Я відчинив їх; за ними були морок, холод і вузькі дерев’яні сходинки, що вели униз, в підвал.

Далі я рушив сходами нагору, обережно переносячи вагу зі східця на східець і тримаючись за поруччя, поки не впевнився, що сходи витримають. Фішер ішов за мною. Досягти другого поверху, я жестом попросив його завмерти і дослухався.

Ні далекої розмови, ані рипіння підлоги під кроками.

На цьому поверсі всі двері були замкнені. На третьому теж. Хтось подбав про техніку пожежної безпеки і позачиняв їх, щоб у разі пожежі полум’я не перекидалося з кімнати в кімнату. На третьому поверсі я навмання обрав одні двері й тихо зламав замок.

З того боку виявилася велика порожня кімната, яка тягнулася вздовж усієї фасадної стіни. Світилися щілини навколо затулених вікон. Поковзавши променем ліхтаря туди-сюди, я виявив трохи меблів, шнури подовжувачів на підлозі та стінах, запліснявілі рулони тла для зйомки. Мабуть, тут була студія. Я спробував уявити, як юна Емі сидить в одному з тих крісел, попиває каву, спостерігає за зйомками. Не зміг.

Фішер стояв у дверях, його обличчя блідою плямою проступало крізь темряву. Я показав на стелю.

— Набери їх ще раз.

Він набрав номер. Ми почули, як дзвонить телефон поверхом вище, ніби хтось панічно дзеленчить невеликим дзвоником: порохнявий звук, відлуння звуку. Ніхто не відповів. Не ввімкнувся й автовідповідач.

Напруженість у животі та плечах потроху відступала. Я відчув зібраність, якої не знав майже рік.

— Усе гаразд? — прошепотів Фішер. Його обличчя було зморщене, знервоване, він дивно дивився на мене.

Не на лице — на праву руку. Я зрозумів, що напруженість не зникла, просто розійшлася по всьому моєму тілу.

І що я, сам того не помітивши, дістав пістолет.

— Усе гаразд, — відповів я.

Пройшов повз нього в кінець коридору, вигнув шию, зазираючи на наступний проліт сходів. Промінь світла я спрямував на стіну поруч, щоб не виказати себе. Підняв руку, застерігаючи Фішера не наближатись.

Обережно ступаючи, я наполовину пройшов проліт. Зупинився. Дослухався. Не було чути нічого, крім приглушеного шурхоту машин знадвору та крапання води десь у будівлі. Жестами покликавши Фішера, я почав підніматися далі. Почекав його, й ось ми стоїмо на останньому поверсі, на вершечку сходів.