Майкл Смит - Непрохані

Потрібно було довести цю ситуацію до розв’язки. Потім розповісти про свій стан Розі й почати якось це все виправляти. Більше, ніж колись, Шепард потребував певності. Час наближався, і дедалі частіше він замислювався про те, що, можливо, не існує жодної угоди. Що таких, як він, просто дурять. Ця підозра вперше прийшла до нього уві сні — або ж наяву, в одну з тих ночей, коли він, безсонний, озирнувся на справи рук своїх. А може, то нашепотіла йому одна з тіней, які тулилися до нього, — не застерігаючи, а знущаючись. Так чи так, однієї ночі він раптом усвідомив, що ніколи не зустрічав такого, як він сам, який повернувся б. Навіть не чув про інших — чув тільки про багатьох таких, що загинули після довгих років служби. Як-от той чоловік, який завербував Шепарда — знайшов неповнолітнього злочинця в маленькому містечку у Вісконсині та зробив йому достатньо заманливу пропозицію, щоб той хлопець покинув усе, навіть кохану дівчину. Той чоловік помер двадцять п’ять років тому. Відтоді ніде Шепард не зустрічав його слідів, хоча між ними було погоджено, що він нагадає про себе, коли повернеться.

Проте на тому боці щось таки існувало.

Тож є й угода. Інакше і бути не може. Ці підозри — просто природні сумніви людини, чия подорож добігає кінця.

З місця, де він сидів, Шепард відчував запах з ванної кімнати. Його шлунок нині постійно бунтував проти нього, але все-таки він намагався їсти. Їжа — звичка, котрої нелегко позбутися. Ніби поранений пес, якого відганяли й били роками, його організм продовжував приповзати до хазяїна, сподіваючись, що цього разу той його приголубить. Він добре пам’ятав останні дні своєї матері. Йому тоді було тринадцять. У ті кілька місяців свого повільного вмирання вона записувала в зошит спогади про своє життя, ніби збираючи опале листя та притискаючи його до грудей, щоб вітер не розвіяв, не поніс усе геть. Сиділа у кріслі на веранді, оточена смородом раку, і нічого не робила — просто чекала з дедалі більшим нетерпінням на свій кінець. Готова повернутися додому самотньою, піти геть, коли поранений пес — її тіло — нарешті вгомониться і здохне, і вона стане нарешті вільна від його потреб, вимог і любові.

Тоді Шепард винуватив матір у тому, що вона здалася. Тепер — розумів її.

Скоро його телефон знову задзвонив. Він глянув на номер і зняв слухавку.

— Ми знайшли особу, яку ти шукаєш, — повідомила Роза. — Деталі зустрічі погоджено.

— Гаразд, — відповів він. — Прибуду на місце.

— Коли я подзвоню, поквапся туди, — сказала вона. — Ситуація потребує негайного вирішення, бо в мене великі підозри щодо того, хто це повернувся.

— Хто ж? — запитав він, бажаючи перевірити її здогади і намагаючись говорити так, ніби йому немає діла.

— Дехто, кого знали ми обоє,— буркнула вона і кинула слухавку.

Шепард підвівся. Вона все знала. Але те не мало значення. Важливо було, щоб Медисон О’Доннелл померла. І якнайшвидше.

Він дістав пістолет з валізи і замкнув її.

— Гадки не маю, як ми це зробимо, — сказав Ґері.

Ми вже п’ять хвилин вивчали задню стіну будівлі в Беллтауні й поки що впевнилися тільки в тому, що вікна там забиті геть усі, починаючи від першого поверху. Пожежні драбини були наявні лише формально: закінчувалися за п’ять метрів від землі й навряд чи витримали б вагу кішки. Двері на рівні вулиці було замкнено на засуви, відімкнути які можна було тільки зсередини. Щоб відчинити їх, знадобилася б кувалда — але такий варіант привернув би до себе увагу всієї парковки, яка прилягала до задньої стіни будівлі та з якої ми зараз роздивлялися її, визираючи крізь лобове скло машини. Туди-сюди ходили люди, в кабінці сидів наявний працівник. Він уже поглянув на нас із відвертою підозрою. На цій парковці ніхто не торгуватиме наркотиками, ніби говорив його погляд. І дверей не вибиватиме.

Ми вийшли з машини, обігнули будівлю, перейшли на той бік вулиці й роздивилися її звідти. Була вже майже п’ята. Машин було небагато, але їздили вони швидко. Водій би нічого не помітив. Проблему становили пішоходи. Тут їх було багато — привертали увагу бари, старі занюхані й нові з надією на краще майбутнє, та різні ресторанчики. Більшість пішоходів, звісно, не полізуть не в свою справу, але можуть знайтися такі, що полізуть.

— Іди подзвони у двері,— сказав я.

Фішер повернувся на той бік. Поки він натискав усі кнопки по черзі, я дивився на верхні вікна. Небо було затягнуте хмарами й достатньо темне, щоб віддзеркалення у шибці було слабким, але нічого за тими вікнами я не розгледів. Ґері озирнувся на мене. Я підніс праву руку до вуха і кивнув йому. Він дістав телефон, набрав номер. Знизав плечима. Нічого не відбувалося.