Майкл Смит - Непрохані

Навіть повне божевілля.

— Чому вони убили Андерсона? — спитав я, розгубивши свою рішучість. — Який він має стосунок до цієї історії?

— Це ти мені скажи. Він говорив з тобою.

— Він мало що встиг сказати до того, як його застрелили.

— Ага. А що встиг? Що такий, як Андерсон, міг зробити, аби хтось зруйнував його життя й застрелив на очах у купи людей? Думаєш, кілер працював один? Я гадаю, ні. То хто ж від цього виграє? Хто достатньо могутній для такого? От ти мені й скажи.

— Я не знаю. Не хочу знати. Я…

Задзвонив мій телефон. Я рвучко його витягнув.

— Алло?

— Стерво поліцайське!

Я вилаявся. Я вже й забув, як деякі люди готові напружитися заради легких грошей.

— Ел-Ті. Збирався ж тебе заблокувати. Зараз зроблю.

— Ти мені завинив. Це останній шанс.

— Або що? Дзуськи я тобі винен. Я вже сказав, що твоя інформація мені не цікава.

— Впевнений? Бо вони тут.

— Хто?

— От просто тут. Троє людей зайшло всередину.

Я швидко зробив переоцінку ситуації.

— В будівлю? Як вони виглядають?

— Що, тепер цікаво?

— Скажи, як вони виглядають.

— Звичайні собі білі вилупки. Один бізнесмен, при костюмі. Інші двоє — я навіть не знаю.

— Лишайся на місці. Подзвони, якщо вони підуть геть.

Я згорнув телефон. Фішер сидів на канапі, втупивши очі у свою доньку на нерухомому екрані. Він видавався дуже старим. Старим, згорбленим, самотнім. На щоках виднілися мокрі доріжки.

— Що таке? — покликав я, похоловши. — Що з тобою, Ґері?

— Я так за нею сумую. За ними за всіма.

— То їдь додому і забудь це все.

— Вже надто пізно, — він звів на мене очі.— Ти мені не віриш, так? Ти в це не віриш.

— Ні,— погодився я. — Пробач. Але тільки-но в будівлю в Беллтауні зайшли якісь люди. Хочеш дізнатися, хто вони?

Він потер обличчя долонями, ніби силоміць повертаючи себе у поточний момент.

Коли він знову на мене глянув, його очі були ясні. Він підвівся, потягнувся по куртку.

— Хіба нас впустять?

Я дістав обойму і клацнув нею, вставляючи у пістолет. Тепер він нарешті був заряджений.

— Я не дам їм вибору.

Дзвінок пролунав глупої ночі. Тодд опирався пробудженню, опирався щосили. Він кілька годин пролежав без сну, і коли нарешті зміг заснути, не збирався повертатися у світ яви так легко. Дзеленчання телефону було тихим, бо лунало з першого поверху. Телефон на тумбочці Лівві викинула років десять тому, коли їм кілька разів дзвонив серед ночі якийсь псих і розповідав щось про середню доньку, тоді одинадцятирічну.

Нарешті дзвін припинився: увімкнувся відповідач. Але через тридцять секунд телефон задзвонив наново.

Тодд розплющив очі. Дивно. Коли люди помиляються номером, то зазвичай усвідомлюють це після репліки автовідповідача, сказаної не тим голосом. Після того випадкові особи не передзвонюють. Ті, хто має повідомлення, лишають повідомлення.

Він перевернувся. Годинник показував 3.21. Господи Ісусе.

Коли дзвонять о такій годині, ігнорувати дзвінок не можна.

Він накинув халат і поквапився вниз. Поки дійшов до холу, телефон знову замовк.

Тодд почув, як увімкнувся відповідач. Тиша. Автовідповідач вимкнувся. Потім телефон задзвонив знову. Він схопив трубку.

— Слухайте…

— Мовчи, — звеліла трубка голосом маленької дівчинки, від якого у Тодда стали дибки волоски на шиї.

— Хто це?

— Слухай.

Пауза.

— Тату? — інший голос, старший. Наляканий.

Тодд стиснув трубку.

— Тату, це я.

— Рейчел? Що відбувається?

Він почув, як вона хапнула ротом повітря — ніби плакала, але не хотіла, щоб він почув. Він наче примерз до місця. Важка, каламутна сонливість поступалася місцем гніву та страху.

— Вибач! — і дочка зникла.

— Ну гаразд, — сказав інший голос, і Тодд упізнав його, зрозумів, де чув його раніше. Сьогодні вдень, у своєму офісі.— Тепер ти мене слухатимеш, Тодді. Я тепер маю де перепочити. Вгадаєш, що це за місце?

— Поверни мою доньку, бо…

— Саме так. Саме Рейчел тобі зараз змалює ситуацію. Слухай уважно.

Пауза, поки телефон передавали іншій людині, потім — повільний голос його доньки.

— Я прив’язана до столу в себе вдома. Вона стоїть у мене за спиною. У неї ніж.

Знову дитячий голос:

— Лаконізм, достойний Гемінґвея, але картина, здається, зрозуміла? Мені треба, щоб ти зібрався на думці, Тодде.

— Прошу тебе, — промовив Крейн. — Не кривдь її.

— Я можу не кривдити, — задумливо відповів голос. — А можу й скривдити. Це залежить від дечого. Пам’ятаєш, я говорив про зустріч з однією особою? Ти некрасиво мені відмовив. Мені треба, щоб ти переглянув те рішення. Знайшов робочий варіант, як каже одна близька мені людина. Я хочу, щоб ти влаштував мені зустріч.