Майкл Смит - Непрохані

— Але ти мав рацію. У тому-то й справа — деякі люди дійсно знають світ краще, ніж мали би, принаймні, світ знає ота друга душа, що живе у них усередині. Колись група людей знайшла спосіб повертатися, підселятися у голову іншого.

Ще раз проїжджати маршрут зайцем. Вони придумали, як собі нагадувати про колишні свої особистості. Вони почали планувати свої повернення, щоб у нових життях бути справді собою, а не якимись непевними думками в чужих головах. Тому-то деякі люди — негідники від народження, Джеку. Це…

— Ґері, послухай фахівця. Негідниками не народжуються.

— Та що ти? І як, багато копів і соціальних працівників поділяють цю думку? Багато адвокатів? Багато батьків, чиї діти абсолютно некеровані й роблять усе, абсолютно все на зло? Деякі непроханці — пристойні, хороші люди. Джо Кренфілд був такий. Але інші — зовсім ні. Вони повертаються тільки тому, що мало шкоди завдали цьому світу минулого разу. Вони чекають, поки не стане ясно, що дитина не помре без причини, як це буває з немовлятами. Потім починають мостити в ній гніздо. Саме тому у два-три роки діти влаштовують такі істерики — то дві душі сперечаються за владу над розумом. І саме тому у старших дітей бувають кошмари — то вони намагаються уві сні прогнати, перемогти чужинця. Налякані, збентежені, несвідомі того, що відбувається в їхніх головах, коли вони слабкі та вразливі. Недарма вундеркінди або помирають молодими, або божеволіють, Джеку. Воно нічого, коли непроханець бере справу у свої руки і свідомо керує долею людини — коли ви ніби в одному човні. Та коли ти гадки не маєш, що з тобою коїться, просто чуєш голоси — то дуже легко допитися чи доколотися до смерті або здуріти.

Я не знав, що йому на це сказати.

— Я досі не почув, до чого тут моя дружина, Ґері.

— У паперах фірми, яка займалася спадком Джо, її ім’я. «Бернел і Літтон» — частина організації, яка підтримує всю цю систему. Непроханцям доводиться щоразу починати свою фінансову історію з нуля, бо в іншому разі з’явиться забагато людей з величезними статками, які вони не успадковували, а це підозріло. Я так розумію, що під кінець життя вони мусять позбутися усіх статків і почати нове життя з чистої сторінки. І саме це…

— Ґері, відсутність чогось — це не доказ.

— Я знаю, Джеку, я, чорт забирай, юрист. Але зрозумій: Емі та Кренфілд пов’язані між собою. Врешті-решт усе зводиться до отих десяти відсотків від його спадку. Я не розповів тобі всього, бо не думав тоді, що ти повіриш.

— Я й тепер не вірю.

— Та благодійна організація, яку підтримують «Бернел і Літтон», «Трест Психомахія». Того слова немає у сучасних словниках, і я був подумав, що воно вигадане. Але двісті років тому його вживали у значенні «конфлікт між тілом і душею» — або між особистістю й чужим елементом у ній. Той трест — просто прикриття. Коли непроханець помирає, то платить десятину — яка у випадку Кренфілда склала майже двадцять шість мільйонів доларів. Гроші ідуть на підтримку системи, на утримання персоналу… ох, насправді я гадки не маю, як воно все працює! — раптом роздратувався він. — Але…

— Так, — я підвівся. — Тепер я точно піду. А ти, Ґері, їхав би додому. От правда. Побудь з рідними, поспілкуйся з лікарем, поки не стало ще гірше.

— Я не ображаюся на те, що ти мене вважаєш… це справді звучить як маячня, — сказав на це Фішер. — Але я маю докази, Джеку, купу доказів. Я провів розслідування. Але ти й сам знаєш, які бувають люди. Невдоволеність життям, прагнення стати кимось іншим, вчинки, про які всі самі знають, що так не годиться, але все одно роблять. Й інші люди, які ніби від народження підтримують зв’язок з якоюсь вищою силою.

Я саме ховав пістолет у куртку — очевидно було, що тут він мені не знадобиться, а розмова з Фішером засмутила мене навіть дужче, ніж розмова з Андерсоном. Я хотів піти.

Але вагався. Все думав про жінку, яка дитиною страждала від кошмарів, а рік тому почала розмовляти уві сні. Яка поводилася як незнайомка. Яка хіба що не пахла геть інакше.

Відтоді як Наталі мене про це спитала, я не міг не згадувати, не помічати, що протягом останніх кількох років Емі повільно, непомітно змінювалася. Це почалося навіть до нашого сина. Чи можна було пояснити ті зміни присутністю іншого чоловіка? Чоловіка, який любить чай і рожевий колір — і який привів у світ іншу Емі? Чи то просто плин часу, крутий поворот у середній вік, коли старе життя просто вилітає за борт?

Чи щось геть інше?

Я потрусив головою. Ні. Я був готовий повірити у що завгодно, що пояснило би поведінку Емі у менш травматичний для мене спосіб, не зникненням кохання і відповідними змінами. Що завгодно краще за ці очевидні причини.