Майкл Смит - Непрохані

Він пішов назад.

— І що тепер?

Я зайшов до крамниці, а опісля ми зустрілися з Ел-Ті перед кав’ярнею на розі сусіднього з нашою будівлею будинку, тією, з якої Ґері зробив фотографії Емі. Ел-Ті тусувався на тротуарі разом з приятелем, високим хлопчиною настільки підозрілого вигляду, що його можна було спокійно арештовувати просто за факт існування. На нас із Фішером він глянув із сумішшю голоду і відвертої антипатії, але не можна було виключати, що так само він дивиться на власне віддзеркалення.

— Я сказав, що ми зустрінемося всередині,— нагадав я.

— Нас звідти викинули, — пояснив Ел-Ті.

Я запропонував йому цигарку. На пачці лежала складена купюра у п’ятдесят баксів. Він узяв купюру, витягнув дві цигарки і підморгнув своєму приятелю.

— Ну?

— Ніхто не виходив, — повідомив він. — Вони досі всередині.

— Хочете заробити ще по п’ятдесят? Кожен?

— Тю, — відповів Ел-Ті, що я сприйняв за згоду.

— Маєте дещо?

Вони захитали головами.

— Так, кажіть чесно.

По паузі обидва кивнули.

— Позбудьтеся. Сховайте десь. Давайте, швидко.

Вони жестом управних фокусників з’єднали на мить долоні, а потім високий побіг за ріг ховати наркотики.

— Так, — сказав я, коли він повернувся. — Зараз ви зробите ось що. Станьте на отому розі й на отому, — я показав на той і той кінець вулиці.

— І що там?

— Просто стійте посеред тротуару. Зиркайте на кожного, хто рухатиметься у ваш бік, але нічого не робіть і не говоріть. На кожного, ясно? Мені треба, щоб хвилин п’ять тут було поменше людей.

— Що за лайно відбувається? — поцікавився Ел-Ті.

— Не твоє діло, — я дав йому гроші.— Коли перестанете нас бачити, можете йти собі.

Ел-Ті сховав гроші й кивнув на Фішера.

— А оцей чувак узагалі говорить?

— Він перебірливий. Балакає тільки до інших копів з відділу наркотиків. І бачив, де ви заховали свої. Второпав?

— А що то за мала? — спитав Ел-Ті.

— Яка мала?

— Ну, я тобі казав про оту малу, шариш?

— Щось не пригадую. І що вона?

— Ми її тоді бачили. Приходила сюди, натискала кнопки. Ніхто не відчинив. А потім бачили її знову, стояла біля бару за кілька кварталів звідси. Чатувала на когось чи що. Для дитинки година була трохи пізня, шариш?

— Чудово, — кивнув я. — Тепер ідіть і стійте там, де я показав.

Ми з Ґері дочекалися, поки вони перейдуть на той бік. Ел-Ті став на тому розі, що ближче, його приятель почимчикував до дальнього. Вже за хвилину люди почали переходити на інший бік, щоб тільки не мати з ними справи.

— Вперед, — сказав я.

Перетнувши вулицю, я опинився перед дверима будівлі. Ґері йшов за мною.

— Діставай телефон, — сказав я. — Вдай, що кудись дзвониш. Час до часу поглядай на будівлю.

Сам я дістав ключі. Я все робив повільно, вдаючи, ніби напівпорожня вулиця й наявність спільника, який буцімто збирався увійти в будівлю на легальних засадах, забезпечували мені невидимість.

— Господи, — сказав через дві хвилини Фішер. — Там поліцейська машина.

— Де?

— Он там, на перехресті.

— Пильнуй її.

Я заходився працювати далі. Сконцентрувався на відчутті металу всередині замка, на тому, як поєднуються його приховані деталі, що треба зробити, щоб вони піддалися. Нічого не виходило. Я спробував гнучкішу відмичку.

— Чорт. Він пішов, — повідомив Фішер, глянувши в інший бік.

— Хто? Поліція?

— Ні, твій друг. Ел-Ті оцей. Просто зник, я навіть не бачив як.

— Що роблять поліцейські?

— Зупинилася біля того іншого хлопця.

— Нічого, впорається.

— Він біжить сюди.

— Лайно собаче! — не стримався я. Озирнувся і побачив, що приятель Ел-Ті мчить вулицею, один коп женеться за ним, а другий говорить у рацію.

— Цей паскуда лишив наркоту при собі,— прокоментував я. — Ну нікому не можна вірити.

— Джеку, він до нас біжить.

— Знаю. Стань спиною до вулиці.

Я розвернувся до дверей і заплющив очі. Я чув тупіт кроків, чув, як коп кричить, наказуючи порушнику зупинитися, але намагався сконцентруватися за металевій смужці у себе в руках.

— Джеку…

— Замовкни, Ґері. Я майже закінчив.

Звук хаосу наближався.

— Він! — волав хтось, задихаючись. — То все він, він!

Приятель Ел-Ті зупинився за десять метрів од нас, показуючи на мене пальцем. Коп, що його переслідував, сповільнив кроки, тримаючи руку на пістолеті. Він явно обдумував новий поворот подій. Його напарник теж рухався в наш бік. Здалеку я почув завивання сирен.

— Він! — повторив високий, вказуючи на мене. Коп повільно наближався до нього, але поглядав і в мій бік. — Він мені заплатив. Сказав там стояти. Нікому я нічого не продавав.