Майкл Смит - Непрохані

Коридор був такий самий, як і на нижчих поверхах: довгастий, вигнутий, з дверима, що вели у різні приміщення у передній і бокових частинах будівлі. Темрява. Ліворуч від нас коридор нагадував космічну порожнечу.

А от з-під дверей напроти жевріло світло. Фішер теж помітив.

Я тихо наблизився до дверей, сховавши ліхтарик у долоні й відвернувши його в інший бік. Зблизька було видно, що ці двері відрізняються від тих, що були на нижчих поверхах. Нові, міцні… броньовані. З ручки звисав замок завбільшки з мій кулак.

Вимкнувши ліхтарик зовсім, я поклав його у кишеню. Відчув, як великий палець ніби сам собою знімає пістолет з запобіжника, і вирішив йому не заважати. Поклав долоню на круглу ручку дверей і легенько притиснув двері, сподіваючись, що це допоможе відчинити їх безшумно.

Вони були тяжкі, але ручка прокрутилася на повний оберт.

Тримаючи її, я посунувся праворуч і жестом звелів Фішеру сховатися за мене. Потім я потягнув двері на себе. На це знадобилося зусилля, але відчинилися вони тихо.

Коли проміжок став завширшки десь зо два пальці, я зупинився.

Кімната за дверима була слабко освітлена лампою в куті письмового столу — старою складаною лампою з зеленим абажуром. За столом я роздивився книжкову полицю, що займала всю стіну від стелі до підлоги, ряди шкіряних книжкових корінців. Тепер, коли двері було відчинено, я чув легке, швидке клацання.

Спершу я подумав, що то пацюк або кілька бігають дерев’яною підлогою. А потім зрозумів, що то за звук. Я сам такий час від час видавав останній рік.

Перш ніж увійти у двері, не вдихайте глибоко. Просто заходьте.

Я увійшов у кімнату, що, за винятком столу й полиць, виявилася порожньою. Перегородки прибрали, тому вона була дуже велика, у формі літери «L». Гола дерев’яна підлога. Стільці відсутні. Вікна затулені, з освітлення — лише ота лампа.

За столом сидів чоловік. Екран ноутбука кидав синюватий відблиск на його обличчя. Він лагідно звів на мене очі. Я здивовано вирячився у відповідь.

— Бен! — вигукнув я.

Фішер закляк. Бен Цимерман глянув на нього, потім на мене.

— Ой лишенько, — сказав він. — Так і вийшло.

— Що? — не зрозумів я. — Що вийшло?

— Я попереджала, — сказав інший голос. Я розвернувся і побачив біля протилежної стіни Боббі Цимерман.

— Щойно Боббі з тобою познайомилася, — мовив Бен, — то сказала, що з тобою будуть проблеми. Варто було її послухатися.

— О, варто було, — погодилася його дружина.

Бен знову почав клацати клавіатурою. Я збагнув, що стою, наставивши на нього пістолет. Я опустив руку. Бен був якимсь інакшим, ніж я звик його бачити у Бірч-Кросинг.

Замість потертих військових штанів і светра він був вбраний у темний костюм з краваткою. Іншою стала його статура. Зникло відчуття поблажливої неформальності. Він не був схожий на професора історії, і раптом я зрозумів, де я вже таке бачив. Кого він мені нагадує.

— Джеку, — покликав Фішер. — Ти що, знаєш його?

— Це мій сусіда, — озвався я. На щоках у Фішера червоніли плями, зморшки біля очей поглибшали. — Його звати Бен Цимерман.

— Ні! — Фішер говорив, мов уперта дитина. — Це Бен Літтон. Один з Кренфілдових юристів. Він приїздив до нас в офіс у Чикаго.

Я витягнув світлини, з якими не розлучався з того дня, як Фішер дав їх мені — два дні тому, за п'ять хвилин ходу від цього самого місця.

— То як же ти його не впізнав, коли фотографував їх разом з Емі?

Фішер глянув на фото, потім знову на Бена. Здавалося, він був вражений.

— Я був за квартал від них. Я не бачив його обличчя.

Бен не звернув на нашу розмову уваги.

— Котре правильне? — спитав я. — Котре прізвище?

— Цимерман, — відповів Бен, не піднімаючи голови.

— То чому ви тоді назвалися Літтоном? — спитав Фішер.

Пальці Бена клацали по клавішах.

— Така традиція, — пояснила Боббі.— Літтон помер досить-таки давно. Так само, як і Бернел. Фірма дуже стара.

Фішер глянув на неї.

— А ви хто ще в біса така?

Бен звів на мене очі.

— Містером Фішером ми ніколи не переймалися, незважаючи на… його становище. А от з тобою, Джеку, можливі проблеми. Треба вжити заходів.

— Це погроза? Якщо так, пильнуйте за собою.

— Я в курсі твоїх звитяг.

Фішер подивився на мене.

— Про що він?

— Джек — швидка на розправу людина, — пояснила Боббі.— Ви не в курсі?

У мене запашіло обличчя. Я не розумів, звідки цим людям відомі про моє життя такі речі, яких вони не мають права знати. Невже це Емі їм розповіла?