Giovanni Del Ponte - Невидимі. Таємниця Туманної Бухти

Дуглас із розгону сів на ліжко й захоплено оглядав інтер’єр.

— Щоб його та бодай його, оце так! Просто чудово!

— До речі, Дугу, — мовив Пітер, заглянувши в окуляр одного з телескопів, — звідси чудово видно моїх батьків, вони зараз дивляться телевізор!

— Серйозно? — не повірив Дуглас, приєднуючись до нього. — Дай подивитися!

Дядько лишив їх самих. Решту вечора їм буде чим зайнятися.

Пізніше, ще раз подякувавши тітці Гетті за смачнющу вечерю, Пітер пішов, забравши свою тарілочку із залишками.

Ідучи крізь уже негустий туман під світлом ліхтарів, хлопчик був щасливий. Сором’язливий і обережний, більшу частину часу він проводив із матір’ю та її подругами, які ледь не щодня приходили до них пограти в бридж. Але тепер приїхав цей товстенький хлопчина, і влітку Пітеру вже не доведеться нудьгувати. Навіть навпаки, буде дуже цікаво. І він не помилився.

Будиночки на пагорбах Туманної Бухти переважно всі були схожими один на одного. Як і в Дугласа, спальня Пітера розташовувалась на другому поверсі. Перш ніж улягтися, він переклав кращі із залишків (до яких тітка Гетті додала цілу курячу ніжку) до лотка, накрив його кришкою та поставив на підвіконня зовні, поряд із гілкою черешні. Зачинивши вікно, ліг у ліжко.

«Так, кожен по-своєму дивакуватий», — вирішив Дуглас, що спостерігав за Пітером у телескоп. Відвів погляд і посміхнувся, думаючи про нового приятеля. Дістав із сумки піжаму, переодягнувся й ліг спати.

Попри пізню годину Марк Уоррік уже вкотре перераховував гроші. Йому все-таки вдалося вибити їх із одного типа, що просив про відстрочення: якщо це дуже важка справа, раніше треба було думати.

Уоррік не завжди був таким. Колись він вірив в ідеали — альтруїзм, справедливість, дружбу… На зміну альтруїзму прийшов інтерес, справедливість поступилася місцем користолюбству, а вже що говорити про дружбу…

Опівдні в нього побачення, яке не можна перенести або відмінити, побачення з давньою подругою — її похорон, але Марк не пішов. У всякому разі для Сьюзан Купер уже нічого не можна зробити, а на нього чекала невідкладна робота, котру слід було закінчити.

Але…

Чоловік підвівся з-за письмового столу, перетнув широку кімнату, обставлену антикварними меблями, привезеними з Європи, і підійшов до вікна. Відсунув фіранку. Звідси, з привілейованого місця на верхівці пагорба, він міг одним поглядом охопити всю Туманну Бухту до самого порту, а також цю ватяну масу, що ковдрою вкрила океан.

Старий повернувся до спогадів дитинства й подумав про колишніх друзів, про Сьюзан, зокрема, а ще про Грету, для якої завжди виробляв що-небудь цікаве. Мила стара наївна Грета… Дивлячись на повний місяць, пригадав одну з її порад: «Не можна виглядати з вікна при повному місяці, коли сили зла бродять порожніми причалами біля пришвартованих кораблів, залазячи в усі затишні куточки. Не можна дивитися з вікна, адже рано чи пізно ти їх побачиш. І коли ти побачиш їх, вони побачать тебе».

Марк Уоррік меланхолійно посміхнувся та провів рукою по втомлених очах.

Якийсь шерех.

Чоловік злякано оглянувся, але в напівтемряві кабінету не зміг нічого побачити. Подивившись на письмовий стіл біля протилежної стіни, пошкодував, що стоїть далеко від настільної лампи.

Спробував заспокоїтися. Почув потріскування, можливо, це був жук-точильник або осідання антикварних меблів… Зазвичай він не був таким полохливим, так що ж сталося тепер?

Утомився, напевно. Так, час завершувати на сьогодні. Уоррік зручніше закутався в халат і зітхнув.

Щоб позбутися, нарешті, тривоги, попрямував до столу й вимкнув світло. Знаючи будинок як свої п’ять пальців, знайшов вимикач у коридорі за дверима кабінету.

Гучна пронизлива трель.

«Телефон, це всього лише телефон, — сказав він собі. — Спокійно, припини, що з тобою?»

— Алло! — прохрипів Марк. Прочистив горло.

Жодної відповіді.

— Алло! Кажіть! Не час так безглуздо жартувати!

Знову нічого, тільки ледве чутне дзижчання.

Уоррік уже хотів покласти трубку, але потім передумав і просто натиснув на важіль, щоб перервати зв’язок.

Почекав кілька секунд і прибрав палець. На тому кінці знову нічого, якщо не брати до уваги дуже далекого мелодійного дзвону, чимось йому знайомого. Притиснув трубку якомога щільніше до вуха й раптом зрозумів, що на тому кінці дійсно хтось є.

Мелодія здавалася йому все більш визначеною: співала дівчина… співала пісню, котру він не чув уже так давно, так давно; потім голос хлопця, що вимовляв лічилку з однієї старої гри; потім хор, хор дівчат і хлопців та клятва, й із цього хору виділився один голос, його голос. Його власний голос шістдесят років тому.