Giovanni Del Ponte - Невидимі. Таємниця Туманної Бухти

— Дугласе? Привіт, друже, вибач за запізнення.

Хлопчик підвів очі та побачив свого дядька, який ішов назустріч. Дуглас одразу впізнав його, хоча той і був одягнений не у звичайний спортивний костюм, а в елегантну темно-сіру трійку з краваткою.

Його волосся трохи побілішало з того часу, як вони бачилися востаннє, і тепер дядько був дивно схожий на майстра Джеппетто з діснеєвського «Піноккіо». Він був старший за Дугласового тата на кілька років, уже, напевно, розміняв сьомий десяток, і здавався худішим. На його обличчі вгадувався смуток, який дядько не відразу приховав, побачивши Дугласа.

Посміхаючись, хлопчик укинув до кишені рекламку та взяв свою сумку.

— Дугласе! Як справи, розбишако?

— Чудово, дядьку Кендр… Кене. Як тітка?

— Бурчить, як завжди, стара перечниця. Ну, ти розумієш — нічого нового… Як справи у школі? Твій батько казав, що в тебе великі успіхи.

— Ну, не так щоб дуже, спасибі…

Як Дуглас і побоювався, відстань та час створили певний бар’єр, і розмова не здавалася невимушеною. Дуглас додав:

— Який елегантний костюм! Це заради мене ти так убрався?

Чоловік посерйознішав і хлопчик злякався, що бовкнув не те. Здалося, дядько це помітив. Знову примусив себе посміхнутися й пояснив, що якраз повертається з похорону — кілька днів тому померла Сьюзан Купер, подруга його дитинства.

— Ви досі пам’ятаєте? Давніх друзів, я маю на увазі, — запитав Дуглас.

— Так, хоча буває, по кілька років не бачимося. Тобі це може здатися дивним у такому маленькому місті… Знаєш, у дитинстві судиш про однолітків із погляду симпатії, спільної участі в іграх та моментальної прихильності, а потім зростаєш, система цінностей змінюється…

Здавалося, дядько говорив більше для себе, ніж для Дугласа. В якийсь момент він повністю відсторонився, ніби знайшов найточніший сенс цих несвідомо вимовлених слів, і тепер над ним замислився.

Хлопець, зі свого боку, не був упевнений, що зрозумів усе досить добре, але йому не хотілося бачити дядька в такому стані. Тому він спробував відволікти його.

— Ми йдемо додому?

Мабуть, дядько саме такої допомоги й потребував, адже його обличчя негайно проясніло:

— Не зараз, Дугласе. Спочатку я хотів тобі дещо показати…

І ось вони вже їдуть у дядьковій автівці вгору крутим підйомом, яким нещодавно спускався автобус. А потім різко звертають на другорядну дорогу, що привела їх до тунелю. Минули тунель.

Досить довго їхали вони вздовж берега океану, поволі піднімаючись серед нагромадження скель по трасі, ще крутішій, ніж автобусна, і хлопчисько вже почав замислюватися, коли вони нарешті приїдуть.

Аж ось досягли верхівки скелястого пасма. Машина перетнула голе плоскогір’я, під'їхала до краю обриву над морем і зупинилася. Дядько заглушив мотор і кинув на племінника змовницький погляд; потім, не вдаючись до подальших роз’яснень, зручніше влаштувався на сидінні й почав протирати окуляри.

Дуглас хотів щось сказати, але Кен посміхнувся та приклав палець до губ.

— Терпіння, терпіння, Дугласику, — потім передумав і відчинив дверцята. — Виходь, побачимо більше.

Хлопчик здивувався, проте послухався та приєднався до дядька на краю обриву. Щоправда, до самого краю він не підійшов, оскільки страждав запамороченнями й завжди уникав великої висоти. Тому одного швидкого погляду вниз для нього було досить, щоб стати дуже обережним.

Подивившись на дядька, Дуглас зрозумів, що той не зводить очей з океану. Племінник зробив те саме — спрямував погляд на обрій. У пам’яті в нього спливли образи батька та дому. Хлопчик уже почав думати, чи зможе звикнути до дивацтв дядька, як раптом води розступилися і океан вибухнув.

Піна спадала вниз, оголюючи величезну чорну тушу, що виринала та зникала. А потім новий вибух, знову і знову…

— Кити! — загукав дядько Кен. — У цю пору року вони завжди тут салютують. Запізнилися на кілька днів, але все одно я хотів тобі це показати… Знаєш, я сподівався, ти будеш задоволений. Радий? Що скажеш?

Колись Дуглас вирішував, до якого типу людей віднести дядька. Пізніше в нього почала формуватися певна думка, котра тепер зміцнилася: дядько, поза всяких сумнівів, дивна людина.

Але тут хлопчик відчув, як в обличчя йому б’ють бризки води, здійняті китами: подув вітер, і піна стала долітати на гору. Іншого разу Дуглас прикрився б рукою, а зараз не став цього робити. Здавалося, він у чомусь помилився. Волосся змокло від бризок, і в пам’яті спливла інша картина — хрестини. Так, у певному розумінні Туманна Бухта вітала його.