Giovanni Del Ponte - Невидимі. Таємниця Туманної Бухти

— Ти їх бачиш, Девліне? — цідить крізь зуби Скрімм, не відпускаючи голови хлопчика. — Тепер розумієш, чому ви безсилі проти мене?

— X… х-х… — губи Девліна відмовляються слухатись.

— Що? Що ти там говориш, дурний шмаркачу?

— Досить!!!

Девлін непритомніє.

Спалахи блискавок яскраво освітлюють старий будинок Ангуса Скрімма. Грета, Марк, Дамон і Сьюзан опам’ятовуються туго зв’язаними.

Насилу звільняються, допомагаючи один одному. Окрім них, у будинку нікого немає. Ніхто не прийшов прогнати їх, ніхто навіть не показався. Саме цього й хотів Ангус Скрімм: дати зрозуміти, що вони проти нього — ніщо. Він дозволяє їм піти, адже підлітки нічого не можуть йому зробити. І вони встають і йдуть у дощ, уникаючи дивитися один одному в очі, не кажучи ані слова.

Якби Скрімм не був такий самовпевнений, він би помітив, що серед них відсутній Кен, шостий із Невидимих.

— Юначе… Даруйте…

Дуглас Маклеод оглянувся на звук і зняв із голови навушники, які вдягав під час перегляду фільму:

— Що?

Стюардеса нерішуче промовила:

— Твій апельсиновий сік. Ти, певно, спав?

— Ні, ні, я дивився кіно. Спасибі.

Дуглас відпив великий ковток соку й поставив склянку на столик при своєму кріслі біля ілюмінатора. Хоча йому було тільки дванадцять, хлопець уже не вперше летів літаком один: батьки працювали консультантами з реструктуризації мереж гіпермаркетів і часто переїздили; тому, скільки себе пам’ятає, Дуглас раз у раз опинявся в дорозі між Нью-Йорком, Бостоном, Мемфісом, Лос-Анджелесом… Потім несподівано померла мати, й батько ще більше занурився в роботу. Відтоді хлопчик зазвичай проводив канікули в літньому таборі або в родичів. Цього разу прийшла черга дядька Кендреда, старшого брата матері, який жив у невеликому, але прекрасному містечку біля моря, — так принаймні казав батько. Але тато завжди любив трохи перебільшувати.

Хлопчик струсив зі своєї шотландської сорочки останні крихти крекеру. Це було сильніше за нього: він міг зжувати що завгодно, коли читав книгу або дивився кіно. І дійсно, вага Дугласа була трохи більша, ніж слід було б мати юнакові його віку.

Варто додати, що хлопчина не особливо прагнув стежити за формою. Замість гри у футбол із друзями надавав перевагу читанню книг або перегляду коміксів. Хоча іноді й міг пограти активно, навіть збивав коліна, катаючись на роликовій дошці. Неуважно провів рукою по нозі, що боліла: садно… Це була подія!

Знову вдягнув навушники та спрямував погляд на екран, який розташовувався над середнім рядом крісел. Він відвернувся… Цікаво, як там тепер справи в Невидимих?

Із першого погляду хлопчик зрозумів: щось не так. Щойно стежив за захопливими пригодами групи підлітків, а зараз бачить якусь серію «Симпсонів». Переконавшись, що стюардеса не відійшла далеко, покликав її:

— Перепрошую, добродійко…

— Тобі щось іще?

— Ні, спасибі… Чим закінчилося кіно, яке було перед цим?

— Яке кіно?

— Ну, це, про загін підлітків, Невидимих… Які…

Стюардеса поглянула на екран:

— Але це перше кіно, ніякого іншого ще не було.

— Було, в нім ще показували…

— Я зрозуміла, — відповіла стюардеса, широко посміхнувшись. — Ти, напевно, заснув і тобі наснилося, так?

Дуглас нічого не сказав. Адже він точно дивився цей фільм… Хоча коли стюардеса стверджує, що показували тільки «Симпсонів», схоже, він дійсно спав. Ну або знову стався один із його несподіваних провалів у пам’яті. У такі моменти хлопчик дуже дивувався з того, що відбувалося навколо. Це не фобія, але він ніколи ще не наважувався розповісти все кому-небудь. Та й роз’їжджаючи так часто, Дуглас практично не мав часу потоваришувати з ким-небудь настільки, аби можна було повністю довіритися.

Стюардеса продовжувала з посмішкою:

— О, не хвилюйся, таке часто трапляється. Кілька тижнів тому один пан теж заснув — ми тоді летіли до Канади, — а коли прокинувся, запитав, скільки ще летіти до Риму! Довелося викликати командира, і тільки потім він заспокоївся та пригадав, що якраз і збирався летіти до Канади, а зовсім не до Риму…

Дуглас посміхнувся у відповідь, і стюардеса попрощалася з ним, відходячи до іншого пасажира.

До приземлення ще хвилин двадцять, тому можна й подрімати. Поклавши навушники на столик, хлопчик зручніше влаштувався в кріслі біля вікна.

Перед тим як заснути, він ще встиг подумати: «Невидимі, ага… Шкода, а так було схоже на дійсно цікаве кіно…»