Анджей Сапковский - Відьмак. Сезон гроз

— До Равенги, у «Натуру»?

— Не сьогодні. Сьогодні я маю бажання на речі прості, натуральні, нескладні та щирі. Якщо розумієш, що я маю на увазі.

— Ясно, що розумію. — Любисток встав. — Ходімо до моря, у Пальміру. Знаю я одну місцину. Дають там оселедця, горілку й рибний суп, який зветься «курки». Не смійся! Насправді так зветься!

— Та нехай зветься, як хоче. Ходімо.

Міст через Адалатте було заблоковано: через нього саме проїздила колона навантажених возів та група кінноти із заводними кіньми. Ґеральт та Любисток мусили зачекати, відійшовши з дороги.

Кавалькаду замикав самотній вершник на гнідій кобилі. Кобила махнула головою та привітала Ґеральта протяглим іржанням.

— Плітко!

— Привіт, відьмаче. — Вершник зняв каптура, відкрив обличчя. — Я, власне, до тебе. Хоча й не сподівався, що так швидко тебе зустріну.

— Привіт, Пінетті.

Пінетті зіскочив із сідла. Ґеральт зауважив, що він озброєний. Було це досить дивно: магіки надзвичайно рідко носили зброю. Окутий латунню пояс чародія обтяжував меч у багато оздоблених піхвах. Був там також кинджал, солідний і широкий.

Відьмак прийняв від чародія вуздечку Плітки, погладив кобилу по ніздрях та загривку. Пінетті стягнув рукавички й заткнув їх за пояс.

— Вибачте, майстре Любистку, — сказав, — але я хотів би залишитися з Ґеральтом наодинці. Те, що я маю йому сказати, призначене виключно для його вух.

—Ґеральт, — нашорошився Любисток, — не має від мене таємниць.

— Знаю. Чимало подробиць із його приватного життя я довідався саме з твоїх балад.

— Але…

— Любистку, — перервав його відьмак. — Іди пройдися. …Дякую тобі,— сказав, коли вони залишилися одні.— Дякую, що ти привів сюди мою кобилу, Пінетті.

— Я зауважив, — відповів чародій, — що ти був до неї прив’язаний. Тож коли ми знайшли кобилу в Сосниці…

— Ви були в Сосниці?

— Були. Викликав нас констебль Торквіль.

— Ви бачили…

— Ми бачили, — різко перервав Пінетті.— Ми все бачили. Не можу зрозуміти, відьмаче. Не можу зрозуміти. Чому ти його тоді не зарубав? Там, на місці? Вчинив ти, дозволь уже тобі це сказати, немудро.

«Знаю, — стримався від признання Ґеральт. — Знаю, аякже. Я виявився надто дурним, аби скористатися шансом, наданим мені долею. Бо чим шкодив мені той зайвий труп на моєму рахунку. Що це значить для найманого вбивці? Що, не подобалося бути вашим знаряддям? Я ж завжди чиєсь знаряддя. Треба було стиснути зуби й зробити, що треба».

— Тебе, напевне, здивує,— Пінетті глянув йому в очі,— але ми відразу поспішили тобі на порятунок, я й Харлан. Здогадалися, що ти порятунку потребуєш. Притиснули ми Дегерлунда наступного дня, коли він розправлявся з якоюсь випадковою бандою.

«Притиснули, — стримався від повторення відьмак. — І не забарилися скрутити йому шию? Будучи мудрішими за мене, не повторили моєї помилки? Аякже. Якби воно так було, не мав би ти зараз такої міни, Генкамп».

— Ми не вбивці.— Чародій почервонів та почав заїкатися. — Ми забрали його в Ріссберг. Стався скандал… Усі були проти нас. Ортолан, на диво, поводився стримано, а саме з його боку ми очікували найгіршого. Але Бірута Ікарті, Рябий, Сандоваль, навіть Зангеніс, який раніше нам сприяв… Ми вислухали величезну лекцію про солідарність спільноти, про братерство й лояльність. Мовлено нам, що лише останні мерзотники насилають на конфратера найманого вбивцю, що треба дуже низько впасти, аби найняти для співпраці відьмака. Що зробили ми це через ницість. Через ревнощі до таланту та престижу співбрата, через заздрість до його наукових досягнень та успіхів.

«Посилання на інциденти на Узгір’ї, на сорок чотири трупи нічого не дали, — стримався від ствердження відьмак. — Якщо не брати до уваги того, що всі, мабуть, стенули плечима. І напевне дали розлогу доповідь про науку, яка вимагає жертв. Про мету, яка виправдовує наслідки».

— Дегерлунд, — продовжив Пінетті,— постав перед комісією й вислухав сувору догану. За те, що займався гоетією, за вбитих демоном людей. Був пихатим: мабуть, розраховував на підтримку Ортолана. Але Ортолан наче про нього забув, цілковито віддався своєму найновішому захопленню— роботі над формулою надзвичайно результативного та універсального гною, що має зробити революцію в сільському господарстві. Залишений наодинці, Дегерлунд узяв інший тон. Плаксивий та жалісний. Видавав себе за скривдженого. За жертву в рівній мірі власних амбіцій і магічного таланту, завдяки яким він викликав демона настільки могутнього, що його неможливо було контролювати. Присягався, що бавитися гоетією кине, що навіть ніколи про неї не помислить. Що цілком присвятить себе дослідженням удосконалення людського роду, трансгуманізму, інтрогресії та генетичного модифікування.