Анджей Сапковский - Відьмак. Сезон гроз

— Я йду до неї. Зараз же.

— Погана ідея. Ти не можеш…

Він обірвав її швидким жестом. Почув, як шумить натовп, побачив, як він розступається. Ваганти припинили грати. Помітив він і Любистка, який здалеку подавав йому відчайдушні та розпачливі знаки.

— Ти! Відьмача заразо! Викликаю тебе на поєдинок! Будемо битися!

— Та дідько ж його візьми. Мозаїко, відсунься.

З натовпу вийшов кремезний і низький тип у шкіряній масці та в кірасі з cuir bouilli [11] Варена шкіра ( фр. ). , бичачої, здається. Тип трусонув тризубом, що його тримав у правиці, різким рухом лівої руки розгорнув у повітрі рибальську сітку, замахав нею та потрусив.

— Я Тонтон Зрога, що зветься Ретіарієм! Викликаю тебе на бій, відьма…

Ґеральт підняв руку та вдарив його Знаком Аард, уклавши в нього стільки енергії, скільки вдалося. Натовп скрикнув. Тонтон Зрога, прозваний Ретіарієм, підлетів у повітря й, махаючи ногами, заплутавшись у власній сітці, змів собою ятку з бубликами, важко гепнувся в землю і з голосним брязкотом лупнув головою об чавунну статуйку гнома, що сидів навпочіпки, невідомо чому поставлену біля магазину, що пропонував кравецьку фурнітуру. Ваганти нагородили той політ голосними аплодисментами. Ретіарій лежав живий, хоча ознаки життя ледь подавав. Ґеральт підійшов не поспішаючи й з розмаху копнув його кудись у печінку. Хтось ухопив його за рукав. Мозаїка.

— Ні. Прошу. Прошу, ні. Так не можна.

Ґеральт копнув би те стерво ще, бо добре знав, чого не можна, чого можна, а чого треба. І в таких справах він не звик прислухатися до когось іншого. Особливо до того, кого ніколи не копали.

— Прошу, — повторила Мозаїка. — Не відігруйся на ньому. За мене. За неї. І за те, що ти й сам загубив.

Він послухався. Узяв її за плечі. І зазирнув у вічі.

— Я іду до твоєї майстрині,— заявив жорстко.

— Погано, — покрутила вона головою. — Будуть наслідки.

— Для тебе?

— Ні. Не для мене.

Стегно чародійки оздоблювало майстерне й казково різнобарвне в деталях татуювання, що зображувало смугасто мальовану рибку.

«Nil admirari [12] Нічому не дивуйся ( лат. ). ,— подумав відьмак. — Nil admirari».

— Не вірю очам, — сказала Литта Нейд.

У тому, що сталося, у тому, що вийшло так, як вийшло, винен був він сам, ніхто інший. Дорогою до чародійки він проходив через сад, не встояв перед спокусою й зірвав одну з фрезій, що росли на клумбі. Він пам’ятав запах, що домінував у її парфумах.

— Не вірю очам, — повторила Литта, ставши у дверях. Привітала його особисто, кремезного сторожа не було. Може, мав вихідний. — Прийшов ти, як я здогадуюся, аби шпетити мене за руку Мозаїки. І ти приніс мені квітку. Білу фрезію. Увійди, поки не дійшло до скандалу, а місто не загуло від пліток. Чоловік на моєму порозі з квіткою! Найстарші люди не пам’ятають такого.

Вона носила вільну чорну сукню, комбінацію шовку та шифону, тонесеньку, що йшла хвилею від кожного руху повітря. Відьмак стояв, вдивляючись у неї, усе ще з фрезією в простягнутій руці, намагаючись усміхнутися й геть не маючи сил цього зробити. «Nil admirari», — повторив подумки максиму, яку запам’ятав з Оксенфурту, з університету, з картуша над входом до кафедри філософії. Максиму він повторював подумки всю дорогу до вілли Литти.

— Не кричи на мене. — Вона вийняла фрезію з його пальців. — Я виправлю дівчині руку, як тільки вона з’явиться. Безболісно. Може, я навіть їй вибачу. І вибачаюся перед тобою. Тільки не кричи на мене.

Він покачав головою, знову намагаючись усміхнутися. Не вийшло.

— Цікаво, — вона наблизила фрезію до обличчя й втупила в нього свої жадеїтові очі,— чи знаєш ти символіку квітів? Їхню секретну мову? Знаєш, що говорить ця фрезія й цілком свідомо передаєш мені нею послання? Чи квітка геть випадкова, а послання… підсвідоме?

«Nil admirari».

— Але ж це не має значення. — Вона підійшла до нього дуже близько. — Або ти прямо, свідомо й з розрахунку сигналізуєш мені про те, чого ти прагнеш… Або приховуєш прагнення, яке видає твоя підсвідомість. В обох випадках я маю тобі подякувати. За квітку. І за те, що вона говорить. Дякую тобі. І відповім тим самим. Теж тобі щось запропоную. Ось, цю тасьмочку. Потягни за неї. Сміливо.

«Що я оце роблю?»— подумав він, потягнувши. Плетена тасьмочка гладенько вислизнула з обметаних дірочок. До самого кінця. І тоді шовково-шифонова сукня стекла з Литти, наче вода, м’якенько вкладаючись навколо кісточок. Він на мить заплющив очі: голизна її вдарила в нього, наче раптовий блиск світла. «Що я роблю?»— подумав він, обіймаючи її за шию. «Що я роблю?»— подумав, відчуваючи смак коралової помади на губах. «Те, що я роблю, повністю позбавлене сенсу», — думав він, делікатно спрямовуючи її на комод біля патіо й саджаючи на малахітову кришку.