Анджей Сапковский - Відьмак. Сезон гроз

—Є жінки, — він і далі мандрував поглядом по фігурі дівчини, — які притягують. Наче магніт. Від яких очей не можна відвести…

— Облиш нас, Мозаїко, — у голосі Литти можна було почути скрегіт льодяної брили, що треться об залізо. — А тобі, Ґеральте з Рівії, я дякую. За візит. За терпіння. І за щирість.

Недовга вранішня гроза та дощ ненадовго зробили повітря свіжішим, потім сморід сміття, підгорілого жиру й зіпсутої риби, принесений бризом від Пальміри, знову опустився на місто.

Ґеральт переночував у корчмі Любистка. Кімнатка, яку займав бард, була похватна. У буквальному сенсі: щоби розминутися й дістатися до ліжка, треба було аж хапатися за стіну. На щастя, на ліжку двоє поміщалися й можна було на ньому спати, хоча воно й тріщало, як прокляте, а сінник був геть збитий приїжджими купцями, відомими любителями інтенсивного позашлюбного сексу.

Ґеральтові, невідомо чому, у ту ніч наснилася Литта Нейд.

Снідати вони подалися до найближчого ринку, до кружала, на якому, як устиг випитати бард, подавали пречудових сардинок. Любисток пригощав. Ґеральтові те не заважало. Кінець-кінцем, часто бувало навпаки: то Любисток, як був пустим, користався з його щедрості.

Тож вони всілися за ледь оббіловані дошки столу й узялися за прожарених до хрусту сардинок, які принесли їм на дерев’яній тарілці, великій, наче колесо від тачки. Любисток, як зауважив відьмак, час від часу боязко озирався. І завмирав, коли здавалося йому, що якийсь перехожий надто настирливо на них дивиться.

— Думаю, треба б тобі,— пробурмотів він нарешті,— знайти собі якусь зброю. І носити її на виду. Варто було б зробити висновок з учорашньої події, ти так не вважаєш? Оно, глянь, бач, тамочки виставлено щити та кольчуги? То зброярня. Напевне й мечі вони там мають.

— У цьому місті,— Ґеральт обгриз спинку сардинки й виплюнув плавник, — зброя під забороною, у прибульців зброю відбирають. Схоже на те, що лише бандити можуть ходити тут озброєними.

— Можуть і ходять. — Бард рухом голови вказав на здорованя з бердишем на плечі, що вештався неподалік. — Але в Кераці видає заборони, слідкує за їхнім виконанням й карає за недотримання Ферран де Леттенхоф, який, як тобі відомо, є моїм двоюрідним братом. А оскільки кумівство— це святий закон природи, то на тутешні заборони ми обидва можемо класти з розмахом. Ми, стверджую я цим, маємо право мати й носити зброю. Як скінчимо снідати, підемо купимо тобі меча. Пані господине! Прошу підсмажити ще з десяток!

—Їм я ці сардинки, — Ґеральт викинув обгризений хребет, — і констатую, що втрата мечів— це ніщо інше, як кара за обжерливість та снобізм. За те, що схотілося мені розкоші. Трапилася робота неподалік, тож я й подумав заїхати собі в Керак та почастуватися в «Natura Rerum», у закладі, про який у цілому світі мовлять. А варто було б десь-інде з’їсти кишок, капусти з горохом або рибної юшки…

— До речі,— Любисток облизав пальці,— ця «Natura Rerum», хоча й заслужено славиться кухнею, лише одна з багатьох. Є такі корчми, де страви подають не гірші, а бува, і кращі. Хоча б «Шафран та перець» у Горс Велені, або «Ген Кербін» у Новіграді, з власним броварем. А ще в «Сонатіні» в Цідарісі, недалеко звідси, найкращі дари моря на всьому узбережжі. «Ріволі» в Маріборі та тамтий глухар по-брокілонськи, якого шпигують салом, пальчики оближеш. «Паприка» в Альдерсберзі та їхній славетний заячий окіст зі сморчками а-ля король Відемонт. «Гофмеєр» у Гірундії, ех, потрапити туди восени, після Саовіну, на печеного гуся в грушевому соусі… Або «Два в’юни» за кілька миль від Ард Каррайґ, звичайна корчма на перехресті, а подають там найкращі свинячі рульки, які я тільки їв… Ха! Дивись-но, хто до нас завітав. Про вовка промовка! Привіт, Ферране… Чи то, хм-м… пане інстигатор…