Анджей Сапковский - Відьмак. Сезон гроз

Він понизив голос та роззирнувся.

— Може… Може, Каер Морен? Там, напевне…

— Напевне, — перервав Ґеральт, граючи жовнами. — Аякже. Там усе ще достатньо клинків, повний вибір, навіть срібні. Але це далеко, а нині майже дня не минає без зливи та грози. Річки збурилися, дороги розм’якли. Подорож займе місяць. До того ж…

Він зі злістю копнув дірявого козуба, якого хтось викинув.

— Я дав себе обікрасти, Любистку, насміятися наді мною та обікрасти, наче останній фраєр. Весемір мене немилосердно висміє, а товариші, якщо будуть у той момент в Оселищі, також звеселяться й стануть потім реготати наді мною роками. Ні. Це, най йому дідько, у розрахунок не входить. Я мушу якось дати собі раду інакше. І сам.

Вони почули флейту та барабанчик. Вийшли на площу, на якій стояв овочевий базар, а група вагантів давала виставу. Репертуар мали передполудневий, чи то примітивно дурнуватий і в цілому не смішний. Любисток крокував між ятками, там із гідним подиву й із несподіваною для поета обізнаністю відразу узявся до оцінювання й дегустації виставлених на прилавках огірків, буряків та яблук, щоразу починаючи дискусії та флірти з торговками.

— Квашена капуста! — заявив він, черпаючи з діжки за допомогою дерев’яних щипців. — Скуштуй, Ґеральте. Пречудова, вірно? Така капустка— то справа смачна та рятівна. Узимку, коли бракує вітамінів, допомагає вона від скорбуту. А ще це довершений антидепресантний засіб.

— Тобто як?

— З’їдаєш полумисок квашеної капусти, запиваєш гарнцем сквашеного молока… і тоді депресія стає найменшою з твоїх проблем. Про депресію забуваєш. Інколи надовго. До кого ти так придивляєшся? Що воно за дівчина?

— Знайома. Зачекай-но. Перемовлюся з нею словом і повернуся.

Поміченою дівчиною була Мозаїка, з якою він познайомився в Литти Нейд. Несмілива гладенько зачесана учениця чародійки. У скромній, але елегантній сукні кольору палісандру. І в котурнах на пробці, у яких вона рухалася цілком граційно, якщо брати до уваги слизьке овочеве сміття, що лежало на нерівному бруку.

Він підійшов, упіймавши її біля помідорів, які вона вкладала в кошик, підвішений на згині ліктя.

— Привіт.

Трохи збліднула, коли його помітила, незважаючи на й так бліду шкіру. І якби не прилавок, то відступила б на крок чи два. Зробила рух, наче хотіла заховати кошик за спиною. Ні. Не кошик. Руку. Ховала передпліччя та долоню, щільно загорнуту в шовкову хустку. Він уловив сигнал, а імпульс, пояснити якого він не міг, наказав йому діяти. Він схопив дівчину за руку.

— Облиш, — прошепотіла вона, намагаючись вирватися.

— Покажи. Я наполягаю.

— Не тут…

Вона дозволила відвести себе подалі від торговельних рядів, у місце, де вони могли побути самі. Розгорнула хустку. А він не зумів стриматися. Вилаявся. Мерзотно й гидко.

Ліва долоня дівчини була вивернутою. Перекрученою в зап’ястку. Великий палець стирчав наліво, тильна частина долоні— спрямована вниз. А сама долоня— угору. Лінія життя, довга й безперервна, — оцінив він машинально. Лінія серця виразна, але поцяткована й переривчаста.

— Хто це тобі зробив? Вона?

— Ти.

— Що?

— Ти! — Вона вишарпнула долоню. — Ти використав мене, аби над нею пошуткувати. А вона такого з рук не спускає.

— Я не міг…

— Передбачити? — Вона глянула йому в очі. Він неправильно оцінив її, не була вона ані несміливою, ані заляканою. — Ти міг і мав. Але волів пограти з вогнем. Воно хоча б того варте було? Ти дістав задоволення, покращив самопочуття? Було чим похвалитися в корчмі перед товаришами?

Він не відповідав. Не знаходив слів. А Мозаїка, на його здивування, раптом усміхнулася.

— Я на тебе не серджуся, — сказала повільно. — Мене й саму повеселила твоя гра; якби я так не боялася, то посміялася б. Віддай кошик, я поспішаю. Я маю ще зробити закупки. І я вмовилася з алхіміком…

— Зачекай. Цього не можна так залишити.

— Прошу, — голос Мозаїки трохи змінився, — не лізь у це. Ти зробиш лише гірше…

А за мить додала:

— Мені й так пощастило. Вона поставилася до мене лагідно.

— Лагідно?

— Вона могла перекрутити мені обидві долоні. Могла викрутити стопу п’яткою наперед. Могла стопи поміняти ліву на праву, і vice versa, я бачила, як вона таке декому робила.

— Чи воно…

— Боліло? Недовго. Бо я майже відразу знепритомніла. Що ти так дивишся? Так воно було. Я маю надію, що так само буде, і коли вона мені цю долоню відкручуватиме назад. За кілька днів, коли насититься помстою.