Анджей Сапковский - Відьмак. Сезон гроз

Еротично стимулююча рудизна була не єдиною привабливою рисою чародійки. Білосніжна сукня була скромною й цілком неефектною, але це мало свою мету, мету слушну й без найменших сумнівів заплановану. Простота ця не розпорошувала уваги того, хто дивився, а концентрувала погляд на привабливій фігурі. І на глибокому декольте. Точніше кажучи, у «Добрій Книзі» пророка Лободи, у виданні ілюстрованому, Литта Нейд могла б позувати для гравюри для заставки розділу «Про нечисте пожадання».

Кажучи ще точніше, Литта Нейд була жінкою, з якою лише повний дурень міг бажати зв’язатися довше, ніж на дві доби. Цікаво, що саме за такими жінками зазвичай увивалися чоловіки, схильні зв’язуватися з ними на куди довший термін.

Пахла вона фрезією та абрикосом.

Ґеральт схилився, після чого удав, що більше, ніж фігурою й декольте чародійки, цікавиться скульптурою у фонтані.

— Запрошую, — повторила Литта, указуючи на стіл із малахітовою поверхнею й на два плетені крісла. Почекала, поки він сяде, сама ж, сідаючи, похвалилася зграбною литкою й туфелькою зі шкіри ящірки. Відьмак удав, що всю його увагу поглинули карафки та патера з фруктами.

— Вина? Це «Нугар» із Туссану, як на мене, то куди цікавіше, ніж рекламоване «Ест-Ест». Також є «Коте-де-Блессур», якщо ти надаєш перевагу червоному. Налий нам, Мозаїко.

— Дякую. — Він прийняв від зализаної дівчини бокал, усміхнувся до неї.— Мозаїка. Гарне ім’я.

Помітив у її очах жах.

Литта Нейд поставила бокал на столик. Зі стукотом, який мав привернути його увагу.

—І що ж, — сказала, ворухнувши головою з рудими локонами, — привело славетного Ґеральта з Рівії до мого скромного порога? Помираю від цікавості.

— Ти виплатила за мене заставу, — сказав він спеціально сухо. — Чи то поручництво. Завдяки твоїй щедрості я вийшов із буцегарні. До якої я потрапив також завдяки тобі. Вірно? То через тебе я провів у камері цілий тиждень?

— Чотири дні.

— Чотири доби. Я хотів би, якщо це можливо, дізнатися про причини, що тобою керували. Обидві.

— Обидві? — Вона піднесла брови та бокал. — Є лише одна. І вона— та сама.

— Ага. — Він удав, що всю увагу присвячує Мозаїці, яка крутилася з протилежного боку патіо. — Через ту само причину, через яку ти на мене донесла й посадила до в’язниці, з в’язниці ти мене потім і дістала?

— Браво.

— Ось я й запитую: навіщо?

— Аби довести тобі, що я можу.

Він відпив ковток вина. Яке й насправді було добрим.

— Ти довела, — кивнув, — що можеш. А насправді могла б просто сказати про це, хоча б і зустрівши на вулиці. Я б повірив. Ти захотіла зробити це інакше та зрозуміліше. Тож я й запитую: що далі?

— Я й сама про це думаю. — Вона хижо глянула на нього з-під вій. — Але нехай справи плинуть власним ходом. Поки ж скажімо так, що дію я від імені й за дорученням кількох моїх конфратерів. Чародіїв, які мають на тебе певні плани. Чародії ті, обізнані з моїми дипломатичними талантами, визнали мене особою, яка цілком придатна для того, аби поінформувати тебе про їхні плани. Поки що це все, що я можу тобі відкрити.

— Небагато.

— Ти правий. Але поки що— соромно це визнати— я й сама не знаю більше, бо не сподівалася, що ти з’явишся так швидко, що так швидко відкриєш, хто виплатив заставу. Що, як мене запевняли, мало залишитися таємницею. Коли я знатиму більше, більше й відкрию. Будь терплячим.

— А справа моїх мечів? Це елемент цієї гри? Цих таємничих чародійських планів? Чи ще один доказ твоїх можливостей?

— Я нічого не знаю про справу твоїх мечів, що б воно не значило й чого б воно не стосувалося.

Він повірив не до кінця. Але теми не продовжив.

— Твої конфратери-чародії,— сказав, — останнім часом наввипередки демонструють мені антипатію та ворожість. Зі шкіри лізуть, аби мені досадити та зіпсувати життя. У кожній поганій пригоді, що зі мною трапляється, я маю право шукати сліди їхніх масних пальчиків. Послідовність нещасливих збігів. Кидають мене у в’язницю, потім випускають, потім повідомляють, що мають стосовно мене певні плани. Що твої конфратери придумають цього разу? Я навіть боюся робити якісь здогади. А ти, визнаймо, дуже дипломатично наказуєш мені залишатися терплячим. Але ж я не маю виходу. Усе одно я мушу чекати, аж доки справа, породжена твоїм доносом, потрапить на розгляд суду.

— Але ж тим часом, — усміхнулася чародійка, — ти можеш максимально скористатися свободою й тішитися її благами. На суді стоятимеш як вільна людина. Якщо справа взагалі потрапить до суду, бо я зовсім у тому не впевнена. А навіть якщо й так, то повір: причин для переживань немає. Довірся мені.