Анджей Сапковский - Відьмак. Сезон гроз

— Що?

— Я ж кажу. Це Корал на тебе донесла. Саме це нікого не здивувало, бо всім відомо, що чародії щодо тебе затялися. А тут раптом така сенсація: чародійка ні з того ні з сього виплачує заставу й дістає тебе з льоху, до якого тебе її стараннями й кинули. Ціле місто…

— Усім? Ціле місто? Що ти тут вигадуєш, Любистку?

— Я використовую метафори та перифрази. Не вдавай, що не знаєш ти ж мене, як облупленого… Зрозуміло, що не «ціле місто», а виключно деякі добре поінформовані серед тих, хто перебуває близько до урядових кіл.

—І ти, виходить, також є тим, хто нібито перебуває близько?

— Угадав. Ферран— це мій кузен, син брата мого батька. Я заявився сюди до нього з візитом як до родича. І довідався про твої проблеми. Відразу за тебе заступився, ти ж, правда, у цьому не сумніваєшся? Я ручався за твою чесність. Розповів про Йеннефер…

— Сердечно тобі дякую.

— Облиш той свій сарказм. Я мусив про неї розповісти, аби дати кузенові зрозуміти, що тутешня магічка оббріхує тебе й очорнює тебе через заздрість і ревнощі. Що всі ті звинувачення— фальшивка, що ти ніколи не принижуєшся до фінансових оборудок. У результаті мого заступництва Ферран де Леттенхоф, королівський інстигатор, найвищого рангу екзекутор закону, уже переконаний у твоїй невинності…

— Мені так не здалося, — заявив Ґеральт. — Навпаки. Відчував я, що він мені не довіряє. Ані в справі начебто зловживань, ані в справі зникнення мечів. Чув, що він говорив про докази? Докази для нього— то фетиш. Тож доказом махінацій стане донос, а доказом містифікації викрадення мечів— підпис Ґерланда з Риблі в реєстрі. До того ж та міна, коли він застерігав мене від спроб виїзду з міста…

— Те, як ти його сприймаєш, образливо, — заявив Любисток. — Я знаю його краще за тебе. Те, що я за тебе заступився, для нього варте більшого, ніж дюжина дутих доказів. А застерігав він тебе слушно. Чому, ти вважаєш, ми обидва, я та він, пішли до кордегардії? Аби втримати тебе від того, щоб ти наробив дурниць! Хтось, кажеш, підставляє тебе, фабрикує фальшиві докази? Тож не давай тому хтосю доказів правдивих. А таким була б твоя втеча.

— Може, ти й правий, — погодився Ґеральт. — Але інстинкт говорить мені дещо інше. Треба мені дати драпака, поки не взяли в облогу. Спершу арешт, потім застава, відразу після того мечі… Що буде ще? Дідько, без меча я почуваюся, як… Як слимак без шкаралупи.

— Як на мене, щось ти дуже переймаєшся. Що тут, мало магазинів? Махни рукою ти на ті мечі, купи собі щось інше.

— А якби вкрали в тебе твою лютню? Отриману, як пам’ятаю, за досить драматичних обставин? Ти б не переймався? Махнув би рукою? І пішов би купувати собі іншу в лавці за рогом?

Любисток рефлекторно затиснув долоні на лютні й обвів навколо сполошеним поглядом. Утім, ніхто не скидався на потенційного грабіжника інструментів і нездорового інтересу до його унікальної лютні не виявляв.

— Ну так, — видихнув він. — Розумію. Як і моя лютня, твої мечі теж свого роду єдині й незамінні. До того ж… як там ти говорив? Зачаровані? Такі, що викликають магічну імпотенцію… Дідько, Ґеральте! Ти тільки зараз мені про те говориш? Я ж часто перебував у твоїй компанії, мав ті мечі на відстані витягнутої руки! А інколи й ближче! Тепер усе ясно, тепер я розумію… Останнім часом, най йому, мав я певні труднощі…

— Заспокойся. З тією імпотенцію це побрехеньки. Я вимислив те на місці, розраховуючи, що плітка піде. Що злодій злякається…

— Як злякається, то буде готовий притопити мечі в гноївці,— тверезо констатував бард, усе ще трохи поблідлий. — І ти ніколи їх не відшукаєш. Скоріше, покладися на мого кузена Феррана. Він тут уже давно інстигатором, має цілу армію шерифів, агентів та шпиків. Знайдуть злодія вмить, побачиш.

— Якщо він іще тут, — заскреготів зубами відьмак. — Міг гайнути, поки я сидів у буцегарні. Як там, кажеш, зветься та чародійка, завдяки якій я туди потрапив?

— Литта Нейд, прізвисько— Корал. Здогадуюся, що ти маєш намір робити, приятелю. Але не знаю, чи це найкраща думка. То чародійка. Чаклунка й жінка в одній особі, словом, чужий вид, який не піддається раціональному пізнанню й функціонує за незрозумілими для звичайних чоловіків механізмами та принципами. Що я тобі, зрештою, говорю, ти й сам про все чудово знаєш. У тебе ж у цьому питанні багатий досвід… Що воно за галас?

Безцільно мандруючи вулицями, вони потрапили на околиці майданчика, над яким стояв безперестанний стукіт молотків. Функціонувала тут, як виявилося, велика бондарська майстерня. Біля самої вулиці, під навісом, громадилися рівні штабелі сушених клепок. Звідси, переношувані босими підлітками, клепки мандрували до столів, де затискали їх у спеціальних упорах й обробляли скоблями. Опрацьовані клепки переходили до інших ремісників, ті закінчували їх на довгих стругальних лавках, стоячи над ними розчепірившись по кістки в стружках. Готові клепки потрапляли в руки бондарів, які складали їх докупи. Ґеральт хвилинку приглядався, як під впливом тиску хитромудрих тисків та скручених болтами стяжок постає форма діжки, що відразу фіксувалася за допомогою набитих на виріб залізних обручів. Аж на вулицю вилітав пар від великих котлів, у яких діжки парили. З глибини майстерні, з подвір’я, долітали запахи дерева, розжареного над вогнем: там діжки гартували перед подальшою обробкою.