Кассандра Клэр - Місто кісток

Клері, яка тихо, ледь дихаючи, лежала, перекинулася на спину і розплющила очі.

– Це жахлива історія, – з обуренням сказала вона.

Джейс сидів підібгавши ноги, підперши колінами підборіддя.

– Справді? – сказав він задумливо.

– Батько хлопчика – монстр. Ця історія – про жорстоке ставлення до дітей. Треба було здогадатися, які саме казки розповідають своїм дітям Мисливці за тінями. Після цього, напевне, цілу ніч кричиш від кошмарів.

– Іноді нічні кошмари з’являються від рун, – сказав Джейс. – Якщо їх наносять в надто ранньому віці. – Він задумливо подивився на неї. Пізнє вечірнє світло, що пробивалося крізь фіранки, зробило його обличчя контрастним начерком.

« К’яроскуро , – подумала вона. – Мистецтво тіні й світла».

– Якщо добре подумати, то історія гарна, – сказав він. – Батько хлопчика просто намагається зробити його сильнішим. Негнучким.

– Але іноді потрібно бути трохи гнучким, – сказала Клері, позіхаючи. Незважаючи на зміст історії, ритм голосу Джейса зморив її. – Або зламаєшся.

– Ні, якщо ти достатньо сильний, – наполіг Джейс. Він нахилився, і вона відчула тильну сторону його долоні на щоці. Очі її злиплися. Виснаження зробило свою справу. Її тіло було наче рідина. Клері відчувала, що її може змити з ліжка і вона зникне. Коли дівчина засинала, то в голові відлунювали слова Джейса: « Він давав мені все, що я забажав: коней, зброю, книжки, навіть мисливського сокола».

– Джейсе, – намагалася сказати вона. Але сон міцно тримав її у своїх обіймах, і вона затихла.

Її розбудив вимогливий голос.

– Вставай!

Клері повільно розплющила очі. Вони були неначе склеєні. Щось лоскотало її обличчя. Чиєсь волосся. Вона швидко сіла і вдарилася головою об щось тверде.

– Ой! Ти вдарила мене по голові! – Це був дівочий голос. Ізабель.

Вона увімкнула лампу поруч із ліжком і сердито розглядала Клері, потираючи свою голову. Здавалося, дівчина міниться у світлі лампи: вона була одягнена в довгу сріблясту спідницю та розшитий блискітками топ, нігті нагадували блискучі монети. В її темному волоссі виблискували рядки срібних намистин. Ізабель виглядала, як богиня місяця. Цієї миті Клері ненавиділа її.

– Хто тебе просив нахилятися наді мною? Ти налякала мене до смерті. – Клері потерла болюче місце над бровою. – Гаразд, що ти хочеш?

Ізабель показала на темне нічне небо.

– Вже майже північ. Ми йдемо на вечірку, а ти досі не вдягнена.

– Я просто вдягну це, – сказала Клері, жестом показавши на джинси й футболку. – В чому проблема?

– В чому проблема? – Ізабель, здавалося, зараз знепритомніє. – Звичайно, проблема! Жодна нечисть не вдягнула б такого. І ще, це вечірка. Ти будеш білою вороною, якщо вдягнешся так… буденно, – закінчила вона. Склалося враження, що вона хотіла використати набагато міцніше слівце замість «буденно».

– Я не знала, що туди потрібно виряджатися, – кисло сказала Клері. – У мене немає з собою вечірнього вбрання.

– Мусиш вибрати щось із мого.

– О, ні , – Клері згадала завелику футболку та джинси. – Тобто не можу, справді.

Усмішка Ізабель була такою ж блискучою, як її нігті.

– Я наполягаю.

– Я справді краще вберу власний одяг, – протестувала Клері, почуваючись ніяково перед величезним дзеркалом у спальні Ізабель.

– Ти не можеш так піти, – сказала Ізабель. – Ти виглядаєш як восьмирічна, і ще гірше – ти виглядаєш як приземлена.

Клері по-бунтарськи зціпила зуби.

– Твій одяг мені зовсім не личить.

– Подивимось.

Дивлячись у дзеркало, Клері спостерігала, як Ізабель копирсалася в шафі. Її кімната виглядала так, ніби всередині вибухнула дискотечна куля. Чорні стіни мінилися узором із золотих завитків. Повсюди валявся одяг – на пожмаканій чорній постелі, на спинках дерев’яних стільців, біля гардеробної та високої шафи, що підпирала одну зі стін. Всю поверхню туалетного столика із дзеркалом, оздобленим рожевим хутром із лелітками, займали баночки з блиском для губ, рум’янами та пудрою.

– Гарна кімната, – сказала Клері, з тугою згадавши свою кімнату з помаранчевими стінами.

– Дякую. Я розмальовувала її сама, – Ізабель вийшла з шафи, тримаючи щось чорне і обтягуюче. Вона кинула це Клері.

Клері розгорнула тканину.

– Воно замале.

– Воно тягнеться, – пояснила Ізабель. – Приміряй його.

Клері поспішила у невелику ванну кімнату, яскраво-синього кольору. Вона втиснулася у аж надто тісну сукню з крихітними бретельками. Намагаючись не вдихати глибоко, дівчина повернулася в спальню, де, сидячи на ліжку, Ізабель вдягала персні, оздоблені коштовним камінням, на пальці ніг у сандалях.