Кассандра Клэр - Місто кісток

– Ні. Тобто, мабуть, таки хотіла б. Я не впевнена… – Вона зітхнула. – А ти?

– Ми на потрібній вулиці! – крикнула Ізабель за чверть будинку попереду. Це була вузька вуличка зі старими складськими будівлями, перетвореними на житлові будинки. Горщики з квітами, у відчинених вікнах мереживні фіранки, що розвівалися під прохолодним нічним вітерцем, численні пластикові пляшки, складені на тротуарах, свідчили про те, що тут живуть люди. Клері підозріло роздивлялася: це була та сама вулиця, яку вона бачила в Місті Кісток, проте в її спогадах вона була вкрита снігом.

Дівчина відчула, як Джейс погладив її плечі.

– Звісно. Поза сумнівами, – тихо сказав він.

Вона обернулася, не розуміючи.

– Ти про що?

– Тільки правду. Я б…

– Джейсе! – почувся голос Алека. Він стояв неподалік на тротуарі. Клері здивувалась, чому він так голосно кричить.

Рука Джейса зісковзнула з плеча Клері.

– Що?

– Ти вважаєш, що ми правильно прийшли? – запитав Алек, указуючи на щось, чого Клері не могла побачити за масивним чорним автомобілем.

Клері почула сміх Джейса, коли він наблизився до Алека.

Обігнувши авто, вона побачила декілька сріблястих мотоциклів з обтічними формами та чорними колесами. Їх обвивали забруднені мастилом труби і трубочки. Мотоцикли мали щось живе в собі та нагадували біомеханічних істот на картинах Ганса Ґіґера.

– Вампіри, – промовив Джейс.

– Як на мене, то це – мотоцикли, – сказав Саймон, підходячи ближче разом з Ізабель, яка нахмурено роздивлялася мотоцикли.

– Так, але це видозмінені мотоцикли, які їздять на демонічній енергії, – пояснила вона. – Вампіри користуються ними, щоб швидко пересуватися вночі. Це не зовсім законно, але…

– Я чув, що деякі байки літають, – сказав натхненно Алек. Тепер він нагадував Саймона, коли той розповідав про нову відеогру. – І вмить стають невидимі! І їздять під водою.

Джейс зійшов з тротуару і кружляв біля мотоциклів, вивчаючи їх. Він простяг руку і провів нею по вузькому колесу. На ньому був срібний напис: «Nox Invictа».

– «Непереможна ніч», – переклав він.

Алек здивовано поглянув на нього.

– Що ти робиш?

Клері здалося, що Джейс заховав руку назад у піджак.

– Нічого, – відповів він.

– Швидше. Я так причепурилася не для того, щоб дивитися, як ви возитеся в канаві з парочкою мотоциклів, – сказала Ізабель.

– Визнай, на них приємно подивитися, – сказав Джейс, зістрибуючи на тротуар.

– На мене теж! – сказала Ізабель, яка не бажала нічого визнавати. – Ну ж бо, швидше!

Джейс поглянув на Клері, показуючи на червоний цегляний склад.

– Ось цей будинок? Це він?

Клері зітхнула.

– Гадаю, що так, – невпевнено сказала вона. – Вони всі такі схожі.

– Є лише один спосіб перевірити, – сказала Ізабель, рішуче піднімаючись сходами до вхідних дверей. Інші йшли за нею один за одним, протискуючись у смердючий під’їзд. Зі стелі звисала самотня лампочка, освітлюючи обрамлені металом двері та ряд квартирних дзвінків на стіні зліва. Лише над одним із них був напис: «Бейн».

Ізабель подзвонила у двері. Ніхто не відчиняв. Вона знову натиснула на дзвінок. Клері вже збиралася дзвонити втретє, коли Алек схопив її за руку.

– Це нечемно, – сказав він.

– Але Алеку… – розізлилася Ізабель.

Раптом двері відчинилися. Стрункий чоловік на вході з цікавістю поглядав на них. Ізабель отямилася першою, і її обличчя розпливлося в усмішці.

– Ви Магнус? Магнус Бейн?

– Так.

Молодий чоловік, що стояв у дверях, був високий і худий, як жердина. Його темне та густе, мов дріт, волосся нагадувало зубці корони. Він був азіатського походження, мав симпатичне обличчя з високими вилицями, широкоплечий, хоча і худорлявий. Чоловік одягнувся явно на вечірку: вузькі джинси та чорна сорочка, оздоблена безліччю металевих пряжок. На його обличчі була маска єнота: очі намазані темно-сірою фарбою, а губи – темно-синього відтінку. Пригладивши рукою з перснями своє колюче волосся, Магнус Бейн задумливо промовив до молодих людей:

– Діти нефілімів, – сказав він. – Не пригадую, щоб я запрошував вас.

Ізабель дістала своє запрошення і махнула ним. Вона велично показала на решту гурту.

– У мене запрошення. А це – мої друзі.

Магнус вирвав у неї аркуш і невдоволено поглянув на нього.

– Мабуть, я п’яний, – сказав він. Він штовхнув двері. – Проходьте і постарайтеся не вбити жодного з моїх гостей.

Протискуючись крізь двері, Джейс зміряв поглядом Магнуса.

– Навіть коли хтось проллє випивку на мої нові черевики?