Кассандра Клэр - Місто кісток

– Якби тут був Саймон, ти б швидко заснула від нудьги.

Клері була не в настрої захищати Саймона. Замість цього вона сіла на ліжко і взяла етюдник. – Зазвичай я не дозволяю людям роздивлятися його.

– Чому ні? – Джейс виглядав скуйовдженим, ніби й сам щойно прокинувся. – Ти досить гарно малюєш. Деякі малюнки взагалі супер.

– Етюдник для мене – наче щоденник. Тільки я думаю не словами, а образами, картинками. Але це все особисте.

Їй здалося, що вона була схожа на божевільну.

Джейс виглядав ображеним.

– Щоденник без мого портрета? Де гарячі фантазії? Обкладинка любовного роману?

– А що, всі дівчата, яких ти зустрічаєш, закохуються в тебе? – тихо запитала Клері.

Від цього запитання він здувся, як повітряна кулька.

– Я не про кохання, – сказав юнак, трохи помовчавши. – Принаймні…

– Можеш постаратися не бути таким чарівним постійно, – сказала Клері. – І всім стане легше.

Він подивився на свої руки. Хоча шкіра була молода і без зморшок, вони вже нагадували руки Годжа, мов сніжинками, вкриті крихітними білими шрамами.

– Якщо ти справді втомилася, я можу вкласти тебе спати, – сказав Джейс. – Розповім казку на ніч.

Вона подивилася на нього.

– Ти серйозно?

– Я завжди серйозно.

Клері не знала, чи то втома зробила їх обох трохи божевільними. Але Джейс виглядав не втомленим, а майже сумним. Вона поставила етюдник на тумбочку і лягла на подушку, скрутившись клубочком.

– Добре.

– Заплющ очі.

Дівчина послухалася. Під повіками ще віддзеркалювалося залишкове зображення світла лампи, наче крихітні зіркові спалахи.

– Жив-був хлопчик, – сказав Джейс.

Клері перебила.

– Мисливець за тінями?

– Звичайно. – На мить до голосу домішалася якась туга, але відразу зникла.

– Коли хлопчику виповнилося шість років, батько подарував йому сокола. Він пояснив сину, що ці птахи – хижаки, які вбивають інших птахів, такі собі небесні Мисливці за тінями.

Сокіл та хлопчик незлюбили одне одного. Гострий дзьоб сокола змушував хлопця нервувати, а його ясні очі, здавалося, завжди за ним спостерігали. Птах накидався на нього дзьобом і кігтями, коли хлопчик наближався. Декілька тижнів його зап’ястя і руки постійно кровоточили. Він не знав, що його батько вибрав сокола, який протягом року жив на волі, тому птаха було майже неможливо приручити. Але хлопчик старався, тому що батько сказав йому, щоб сокіл виконував його накази. Хлопчик дуже хотів догодити татові.

Оскільки втомленого птаха легше приручити, він постійно перебував із соколом, не давав йому спати, говорячи з ним, навіть виконуючи для нього музику. Хлопчик навчився використовувати знаряддя для соколиного полювання: опутенки, клобук [14] Клобук – шапочка-ковпачок на голову мисливського птаха, що закриває йому очі. , вабило, довжик, що закріплював птаха до рукавиці. Він мав постійно накривати сокола клобуком, але не міг змусити себе зробити це. Натомість хлопець сідав туди, де птах міг його бачити, торкався і гладив його крила, бажаючи, щоб сокіл йому довіряв. Хлопчик годував його з рук. Спочатку птах не їв, пізніше дзьобав так дико, що ранив шкіру на долонях. Але хлопчик був радий, тому що щось змінювалося на краще, і тому, що він хотів, щоб птах упізнавав його, навіть якщо для цього треба було годувати сокола своєю кров’ю.

Хлопчик почав розуміти красу сокола, його тонкі крила, створені для швидкості польоту, його силу і швидкість, жорстокість і ніжність. Коли птах падав на землю, то летів стрілою. А коли навчився кружляти і сідати йому на руку, хлопчик ледь не закричав від захвату. Іноді птах сідав йому на плече і поскубував дзьобом волосся. Хлопчик знав, що сокіл любив його, і коли він упевнився, що птах не просто приручений, а цілковито приручений, то пішов до свого батька і показав йому, чого він навчив птаха, очікуючи, що батько пишатиметься ним.

Але батько взяв ручну й довірливу птицю в руки й зламав їй шию.

– Я просив, щоб ти навчив його покори, – сказав його батько, кинувши мертве тіло сокола на землю. – Замість цього ти навчив його любити тебе. Соколи не призначені бути люблячими домашніми тваринами. Вони люті й нестримні, дикі й жорстокі. Ти не приручив цього птаха, а зламав його.

Пізніше, коли батько пішов, хлопчик довго плакав над своїм улюбленцем. Врешті-решт батько послав слугу, щоб забрав тіло птаха та поховав його. Хлопчик ніколи більше не плакав і ніколи не забував гіркого уроку, який він засвоїв: любов – нищівна сила, якщо тебе люблять, то знищать.