Кассандра Клэр - Місто кісток

– Він зовсім не схожий на Джейса.

– Джейс удався у свою матір.

– Це фотографія класу? – запитала Клері.

– Не зовсім. Це знімок Кола, знятий того року, коли воно утворилося. Саме тому Валентин як лідер стоїть попереду, а Люк, права рука Валентина, стоїть поруч.

Клері відвела погляд.

– Я досі не розумію, чому моя мама приєдналася до такого.

– Ти маєш зрозуміти…

– Ви далі це говорите, – сердито сказала Клері. – Я не розумію, чому мушу щось зрозуміти. Розкажіть мені правду, і, можливо, я зрозумію її, або ні.

У Годжа сіпнувся куточок рота.

– Як скажеш, – він зупинився, щоб простягнути руку й погладити Г’юґо, який повагом прогулювався уздовж краю столу. – Угода ніколи не мала підтримки всього Конклаву. Більш шановані сім’ї залишалися вірними традиціям давніх часів, коли нечисть просто винищували. Не лише через ненависть, а тому, що так вони почувалися безпечніше. Легше протистояти загрозі у вигляді маси, гурту осіб, а не оцінювати кожного ворога особисто. Адже більшість із нас знали когось, хто був поранений або вбитий нечистю. Немає нічого більш безкомпромісного у питаннях моралі, – додав він, – ніж молодість. Дитиною просто повірити в добро і зло, у світло і темряву, але Валентин так і не втратив ані свого руйнівного ідеалізму, ані пристрасної ненависті до всього, що вважав «нелюдським».

– Та він любив мою маму, – сказала Клері.

– Так, – сказав Годж. – Він любив твою матір. І він любив Ідрис…

– Що ж таке особливе в Ідрисі? – запитала Клері, трохи роздратовано.

– Це була, – почав Годж, але виправив себе, – є батьківщина нефілімів, де вони можуть бути самими собою, де не потрібно ховатися чи застосовувати чари. Місце, благословенне Ангелом. Якщо не відвідати Аліканте з його скляними вежами, можна вважати, що ти не бачила міста. Воно набагато красивіше, ніж можна собі уявити, – у голосі Годжа почувся неприхований біль.

Раптом Клері згадала про свій сон.

– А в Місті Скла колись були танці?

Годж моргнув, ніби прокинувшись від сну.

– Щотижня. Я ніколи там не був, але твоя мати ходила. І Валентин…

Він тихо засміявся.

– Мене більше цікавила наука. Цілими днями я сидів у бібліотеці в Аліканте. Книги, які ти тут бачиш, тільки частина тих скарбів, які в ній зберігаються. Колись я хотів стати одним із Безмовних Братів, але після того, що я накоїв, туди мені нема дороги.

– Мені дуже шкода, – сказала Клері ніяково. Вона все ще згадувала той сон. Чи був у залі, де вони танцювали, фонтан з русалкою? Чи носив Валентин такі білі сорочки, крізь які мама бачила сліди на його шкірі?

– Можна мені взяти її? – запитала вона, вказуючи на фотографію.

На обличчі Годжа на хвильку з’явилося вагання.

– Краще не показуй її Джейсу, – сказав він. – Йому і так тепер непросто, а тут іще фотографія його мертвого батька з’явиться.

– Звичайно, – вона притулила її до грудей. – Дякую.

– Нема за що, – він подивився запитливо. – Ти прийшла в бібліотеку, щоб побачити мене, чи з іншими намірами?

– Мені було цікаво, чи є якісь вісті з Конклаву. Про Чашу. І про маму.

– Сьогодні вранці я отримав коротку відповідь.

Вона почула нетерплячість у своєму голосі.

– Невже вони відправили людей? Мисливців за тінями?

Годж відвернувся від неї.

– Так, відправили.

– Чому ж вони не зупинилися тут? – запитала вона.

– Існує побоювання, що Валентин стежить за Інститутом. Чим менше він знає, тим краще. – Він побачив її посмутніле обличчя і зітхнув. – Мені шкода, але я не можу розказати тобі більше, Клариссо. Конклав мені й досі не довіряє. Вони мені майже нічого не повідомили. Якби я міг бодай чимось тобі допомогти…

В його голосі зазвучав такий смуток, що дівчина була змушена відмовитися від подальшого розпитування.

– Ви можете, – сказала вона. – Я не можу заснути. Знову і знову про все це думаю. Чи не могли б ви…

– А, душевний неспокій, – його голос був сповнений співчуття. – Зараз я тобі щось дам від цього. Почекай тут.

Зілля Годжа приємно пахло ялівцем і листям. На зворотному шляху коридором Клері відкривала пляшечку і нюхала її. Флакон іще був відкритий, коли вона увійшла до своєї спальні й виявила, що на ліжку розвалився Джейс і розглядав її етюдник. Скрикнувши від здивування, вона впустила флакон; він поскакав по підлозі, розливаючи на паркет світло-зелену рідину.

– Отакої, – сказав Джейс, відклавши етюдник і сівши. – Сподіваюся, там не було нічого цінного.

– Це було снодійне, – сказала вона сердито, штовхнувши флакон кінчиком кросівка. – А тепер немає.