Олександр Ґрін: Щуролов

— «А»! Дайте «А», — мовив я, — переплутано кабелі. Після мовчанки, під час якої гул двічі стихав, новий голос оповістив співучо й тихіше: «Група А». — «Сто сім двадцять один», — відчеканив я чим розбірливіше.

— Сто вісім нуль один, — уважним тоном байдуже повторила телефоністка, і я заледве стримав уже готову вилетіти згубну поправку, — ця помилка з безсумнівністю визначала забутий номер, — ледве зачувши, я впізнав, згадав його, як пригадуємо ми зустрічне обличчя.

— Так-так, — мовив я в надзвичайному хвилюванні, що біжить по висоті, по самому краю запаморочливого крутосхилу. — Так, саме так, — сто вісім нуль один.

Наразі все завмерло в мені й довкола. Звук передачі стис мені серце підступанням холодної хвилі; я навіть не чув звичайного «дзвоню» або «з’єднала», — я не пам’ятаю, що було сказано. Я слухав птахів, що виводили чаруючі трелі. Знемагаючи, я притулився до стіни. Тоді, після паузи, що дорівнювала жорстокості, свіжий, наче чисте повітря, розважливий голосок обережно сказав:

— То я пробую. Балакаю в непрацюючий телефон, бо ти ж чув, як продзвеніло? Хто телефонує? — мовила вона, мабуть, не очікуючи відповіді, про всяк випадок, тоном легковажної суворості.

Майже криком, я відповів:

— Я той, хто розмовляв з вами на ринку й пішов з англійською булавкою. Я продавав книги. Пригадайте, прошу вас. Я не знаю імені, — підтвердіть, що це ви.

— Дива, — відповів, кашлянувши, голос у задумі. — Чекайте, не вішайте слухавку. Я намагаюся згадати. Старий, чи ти бачив щось подібне?

Останнє було не мені. Їй невиразно відповідав чоловічий голос, мабуть, з другої кімнати.

— Я зустріч пригадую, — знову звернулася вона до мого вуха. — Але я не пам’ятаю, про яку булавку ви кажете. Ах, так-так! Я й не знала, що у вас така добра пам’ять. Але мені дивно балакати з вами — наш телефон відключено. Що ж сталося? Звідки ви телефонуєте?

— Чи добре ви чуєте? — відповів я, ухиляючись назвати місце, де перебував, наче не зрозумів питання, і, отримавши ствердження, продовжував: — Я не знаю, чи довгою буде наша розмова. Є причини, чому я не зупиняюся більше на цьому. Я не знаю, як і ви, багатьох речей. Тому скажіть, не гаючи часу, вашу адресу, я не знаю її.

Якийсь час струм рівномірно дзижчав, наче останні мої слова порушили передачу. Знову глухою стіною лягла далечінь, — огидне відчуття досади й соромливої туги ледь не спонукало мене пуститися в розлогі недоречні роздуми про суть розмов по телефону, який не дає вільного прояву відтінкам найприродніших, звичайних почуттів. У деяких випадках обличчя та слова нероздільні. Те саме, мабуть, думала й вона, поки тривала мовчанка, після чого я почув:

— Навіщо? Ну, гаразд. Тож, запишіть, — не без лукавинки мовила вона це «запишіть», — запишіть мою адресу: 5-я лінія, 97, кв. 11. Тільки навіщо, навіщо вам знадобилася моя адреса? Я, відверто кажучи, не розумію. Ввечері я буваю вдома…

Голос продовжував неквапом звучати, але раптом залунав тихо й глухо, наче в ящику. Я чув, як вона балакає, мабуть, щось оповідаючи, але не розрізняв слів. Усе віддаленіше, смутніше текла розмова, поки не вподібнилася накрапаючому дощу, — нарешті ледь чутне штовхання струму дало зрозуміти, що все припинилося. Зв’язок перервався, апарат тупо мовчав. Переді мною були стіна, ящик і слухавка. По склу вистукував нічний дощ. Я натиснув кнопку, вона дзвякнула й зупинилася. Резонатор помер. Чари розсіялися.

Але я чув, я балакав, що було, того не могло не бути. Враження цих хвилин зійшли нанівець і пішли з вихором, його відлунням я був іще сповнений і сів, одразу стомившись, наче після підйому по крутих сходах. Тим часом я був іще напочатку подій. Їх розвиток розпочався стукотом віддалених кроків.

Ще дуже далеко від мене — чи не напочатку пройденого мною шляху? — а може, з іншого боку, на значній відстані першого уловлення звуку, зачулися невідомі кроки. Можна було завважити, що йшов хтось один, ступаючи жваво та легко, знайомою дорогою серед пітьми та, можливо, присвітлюючи собі ручним ліхтарем або свічкою. Проте, подумки я бачив його таким, що поспішає обережно, в пітьмі; він ішов, придивляючись і озираючись. Не знаю, чому я домислив це. Я сидів у заціпенінні та сум’ятті, наче мене було вловлено здалеку кінцями гігантських обценьків. Я налився очікуванням до болю в скронях, я був охоплений тривогою, що позбавляє будь-якої змоги протидіяти. Я був би спокійний, принаймні почав би заспокоюватися, якби кроки віддалялися, але я чув їх усе ясніше, все ближче до себе, гублячись у роздумах щодо мети цього томливого, довгого переходу спорожнілою будівлею, який терзає тобі слух. Вже передчуття, що зустрічі не уникнути, огидно торкнулося моєї свідомості; я підвівся, сів знову, не знаючи, що робити. Мій пульс точно слідував виразності або перерві кроків, але, осиливши врешті моторошну тупість тіла, серце застукало повним ударом, так що я відчував свій стан за кожним його поштовхом. Мої наміри змішалися; я вагався, загасити свічку чи залишити її горіти, причому не розумні мотиви, а змога діяти взагалі здавалася мені вдалим задумом уникнути небезпечної зустрічі. Я не сумнівався, що зустріч ця небезпечна або тривожна. Я намацав спокій серед нежилих стін і жадав утримати нічну ілюзію. Я навіть на хвильку виходив за двері, намагаючись ступати нечутно, з метою глянути, в якій із прилеглих кімнат можу заховатися, немовби та кімната, де я сидів, затуляючи спиною недогарок, була вже намічена для візиту і хтось напевне знав, що я перебуваю в ній. Я облишив це, збагнувши, що, переходячи, діятиму наче гравець в рулетку, який, змінивши номер, бачить із досадою, що програв лише тому, що зрадив покинуту цифру. Найрозсудливіше слід було мені сидіти та чекати, загасивши вогонь. Так я і вчинив, і став чекати в пітьмі.