Олександр Ґрін: Щуролов

— Я тут, — мовив, нарешті, голос тоном кінця історії. Це було на перехресті коридору та сходів, що переходять кількома східцями в інший коридор, розташований вище.

— Гаразд, але це востаннє, — попередив я. Вона чекала мене на початку коридору, вправо, де менше блищало світло; я чув її дихання та, пройшовши сходи, з гнівом озирнув напівтемряву. Звичайно ж, вона знову обдурила мене. Обидві стіни коридору були завалені купами книг, залишаючи вузький прохід. При одній лампі, що слабо освітлювала лише сходи та початок шляху, я міг на відстані не роздивитися людину.

— Де ж ви? — вдивляючись, заговорив я. — Зупиніться, ви так поспішаєте. Йдіть сюди.

— Я не можу, — тихо відповів голос. — Але ж хіба ви не бачите? Я тут. Я втомилася та сіла. Підійдіть до мене.

Авжеж, я чув її зовсім близько. Слід було оминути поворот. За ним була пітьма, мічена в кінці світлою плямою дверей. Спотикаючись об книги, я послизнувся, захитався та, падаючи, перекинув хитку купу гросбухів. Вона завалилася глибоко вниз. Падаючи на руки, я ввійшов ними в прямовисну порожнечу, мало не пірнувши сам за край провалу, звідки, на мимовільний мій окрик, вилетів гул книжкової лавини. Я врятувався лише тому, що ненароком впав раніше, ніж підійшов до краю. Якщо подив жаху в цей момент відкидав здогадку, то сміх, веселий холодний смішок по той бік пастки негайно пояснив мою роль. Сміх віддалявся, затихаючи з жорстокою інтонацією, і я більше не чув його.

Я не підхопився, не відповз із шумом, зайвим у передбачуваному падінні моєму; зрозумівши хитрощі, я навіть не ворухнувся, надаючи чужому враженню відстоятися в бажаному для нього змісті. Проте слід було глянути на уготоване мені ложе. Поки що не було жодних ознак нагляду і я, з превеликою осторогою запаливши сірник, побачив чотирикутний люк проламаної наскрізь підлоги. Світло не осявало низу, але, пригадуючи паузу, що розділяла поштовх від гулу та удару книг, я приблизно визначив висоту падіння в дванадцять метрів. Отже, половина нижнього поверху була зруйнована симетрично до верхньої дірки, утворюючи подвійний проліт. Я комусь заважав. Це я міг збагнути, маючи вагомі докази, але я не розумів, як могла б навіть найтендітніша жінка перелетіти через обширний люк, стіни якого не мали жодного бордюру, що дозволяв скористатися ним для переходу; ширина сягала шести аршин.

Зачекавши, поки подія втратила свою небезпечну свіжість, я переповз назад до того місця, де світло, що сягало здалеку, дозволяло розрізняти стіни, і підвівся. Я не смів повертатися до освітленого простору. Але я був тепер не в змозі також покинути сцену, на якій мало не розіграв фінал п’ятого акту. Я зачепив речі задосить серйозні, щоб спробувати йти далі. Не знаючи, з чого почати, я обережно ступав у зворотному напрямку, іноді ховаючись за виступами стіни, щоб перевірити безлюдність. В одному з таких виступів знаходилася водопровідна раковина; з крана капала вода; тут же висів рушник із сирими слідами щойно витертих рук. Рушник ще рухався; звідси пішов дехто, можливо, на відстані десяти кроків від мене, залишившись непоміченим, як і я ним, в силу випадку. Не слід було й далі спокушати ці місця. Заціпенівши від напруги, викликаної виглядом рушника, якого торкнулися мало не в мене на очах, я нарешті відступив, стримуючи дихання, і з полегшенням побачив вузькі бічні двері в тіні виступу, майже завалені папером. Хоч і насилу, але їх можна було трохи відкрити, щоб протиснутися. Я пішов у цю лазівку, наче в стіну, потрапивши в освітлений тихий і безлюдний прохід, дуже вузький, з поворотом неподалік, куди я не ризикнув заглянути, і встав, притулившись до стіни, в нішу забитих цвяхами дверей.

Жоден звук, жодне доступне відчуттям явище не прослизнули б повз мене в ці хвилини, настільки був я внутрішньо загострений, натягнутий, весь зібраний в слух і дихання. Але, здавалося, померло життя на землі, — така тиша дивилася в очі нерухомим світлом білого глухого проходу. Мабуть, все живе пішло звідси або ж зачаїлося. Я став знемагати, тягнутися з нетерпінням відчаю до якого б то не було шуму, аби тільки геть із заціпенілого світла, що стискає серце мовчанням. Раптом звуків виринуло більш ніж достатньо для заспокоєння — якщо назвати таким словом «спокій серед буревію», — безліч кроків пролунало за стіною, глибоко внизу. Я розрізняв голоси, вигуки. До цих звуків початкового, невідомого мені пожвавлення приєднався звук інструментів, що настроювалися; гостро вискнула скрипка; віолончель, флейта й контрабас протягли урозбрід кілька тактів, що заглушалися пересуванням меблів.