Олександр Ґрін: Щуролов

Я вже був на Кінногвардійському бульварі, коли мене обігнала дівчина, що зирнула на мене з виразом зусилля пам’яті. Вона хотіла пробігти далі, але я миттю впізнав її силою внутрішнього поштовху, рівного захопленню від порятунку. Одночасно прозвучали мій окрик і її легкий вигук, після чого вона зупинилася з відтінком милої досади.

— Але ж це ви! — сказала вона. — Як же я не впізнала! Я могла пройти мимо, якби не відчула, як ви сполохалися. Який ви змучений, який блідий!

Велика розгубленість, але й найвищий спокій осяяли мене. Я дивився на її, здавалося б, втрачене для мене обличчя з вірою в складне значення випадку, зі світлою та гострою зніяковілістю. Я був такий приголомшений, так внутрішньо зупинений нею в прагненні до неї ж, але за обставин кінця шляху, навіяних уявою, що завжди випереджає нас, що зазнав відчуття зриву, — миліше було б мені прийти до неї, туди.

— Слухайте, — сказав я, не відриваючись від її довірливих очей, — я поспішаю до вас. Ще не пізно…

Вона перебила, відводячи мене вбік за рукав.

— Зараз рано, — значливо мовила вона, — або пізно, як хочте. Світає, але ще ніч. Ви будете в мене ввечері, чуєте? І я вам скажу все. Я багато думала про наші стосунки. Знайте: я вас люблю.

Сталося щось подібне до зупинки цокоту годинника. Я зупинився жити душею з нею в цю хвилину. Вона не могла, не мала казати так. Із зітханням випустив я маленьку, свіжу руку, що стискала мою та відступив. Вона дивилася на мене з обличчям, готовим затремтіти від нетерпіння. Цей вираз спотворив її риси, — ніжність змінилася тупістю, погляд гостро метнувся, і, сам страшно сміючись, я погрозив їй пальцем.

— Ні, ти не обдуриш мене, — мовив я, — вона там. Вона зараз спить, і я її розбуджу. Геть, гадино, хто б ти не була.

Помах швидко перекинутої перед самим обличчям хустки був останнім, що я бачив виразно в двох кроках. Потім почали мелькати тісні просвіти дерев, то нагадуючи жіночу фігуру, яка біжить серед них, то вказуючи, що я біжу сам щосили. Вже виднівся дзиґар на площі. На мосту стояли рогатки. Вдалині, з протилежної сторони набережної, димів чорний буксир, натягуючи канат барки. Я перескочив рогатку та подолав міст в останню мить, коли його розвідна частина почала відходити щілиною, розчепивши трамвайні рейки. Мій летючий стрибок був зустрінутий охоронцями з відчайдушною лайкою, але, злегка майнувши поглядом по щілині води, що блиснула внизу, я був уже далеко від них, я біг, поки не дістався воріт.

Тоді або, вірніше, через деякий час, наступив момент, від якого я міг частково відновити в зворотньому порядку дію, що злетіла та помрачилася. Перш за все я побачив дівчину, що стояла біля дверей, прислухаючись, з простягнутою до мене рукою, як це роблять, коли просять або безмовно наказують сидіти тихо. Вона була в літньому пальто; її обличчя виглядало стривоженим і сумним. Вона спала перед тим, як я з’явився тут. Це я знав, але обставини моєї появи вислизнули, наче вода в стиснутій руці, ледве я зробив свідоме зусилля негайно зв’язати все. Покоряючись її сповненому неспокою жесту, я продовжував нерухомо сидіти, чекаючи, чим закінчиться це прислуховування. Я силився збагнути його сенс, але марно. Ще трохи, і я зробив би рішуче зусилля здолати крайню слабкість, я хотів запитати, що відбувається тепер в цій великій кімнаті, аж раптом, немовби вгадуючи мій рух, дівчина повернула голову, суплячись і погрожуючи пальцем. Тепер я пригадав, що її звуть Сузі, що так її назвав хтось, що вийшов звідси, сказавши: «Має бути повна тиша». Спав я чи просто був неуважний? Намагаючись вирішити це питання, я машинально опустив погляд і побачив, що поли мого пальто розірвані. Але воно було ціле, коли я поспішав сюди. Я переходив від подиву до здивування. Раптом все затрусилося і наче кинулося геть, змішавши світло; кров прилинула до голови: пролунав оглушливий тріск, подібний до пострілу над вухом, потім крик. «Хальт!» — крикнув хтось за дверима. Я схопився, глибоко зітхнувши. З дверей вийшов чоловік у сірому халаті, простягуючи дівчині, що відступила, невелику дошку, на якій, стиснутий дугою дроту, висів величезний, перебитий навпіл чорний щур. Його зуби були вискалені, хвіст звішувався.

Тоді, вирвана ударом і криком з воістину страшного стану, моя пам’ять перескочила темну прірву. Наразі я багато чого вхопив і утримав. Відчуття заговорили. Внутрішнє бачення повернулося на початок сцени, повторивши вервечку зусиль. Я пригадав, як переліз ворота, побоюючись стукати, щоб не привернути нової небезпеки, як обійшов двері та смикнув дзвінок третього поверху. Але розмову через двері — розмову довгу та тривожну, причому жіночий і чоловічий голоси сперечалися, чи впустити мене, — я забув безповоротно. Вона відновилася згодом.