Олександр Ґрін: Щуролов

— Він помре, — сказав невідомий, — та не одразу. Ось адреса: п’ята лінія, дев’яносто сім, квартира одинадцять. З ним його дочка. Це буде велика справа Визволителя. Визволитель прибув здалеку. Його шлях важкий, і на нього чекають в багатьох містах. Сьогодні вночі все має бути скінчено. Іди та оглянь хід. Якщо ніщо не загрожує Визволителю, Щуролов мертвий, і ми побачимо його порожні очі!

Я дослухався до мстивої тиради, вже торкаючись ногою підлоги, бо заледве почув точно повторену адресу дівчини, імені якої не встиг сьогодні дізнатися, як мене сліпо повело вниз, — бігти, сховатися та летіти вісником на 5-ту лінію. При всякому найрозсудливішому сумніві цифри та назва вулиці не могли б повідомити мені, чи є в цій квартирі ще інша сім’я, — досить того, що я думав про ту дівчину і що вона була там. У такому нажаханому стані жагучої квапливості, що дорівнювала пожежі, я не розрахував останнього кроку вниз; драбина відсунулася з тріском, моя присутність виявилася, і я спочатку завмер, наче мішок, що впав додолу. Світло миттєво згасло; музика миттєво змовкла, і крик люті випередив мене в сліпому бігу вузьким простором, де, не пам’ятаючи як, вдарився я грудьми в ті двері, через які проник сюди. З непояснимою силою я зрушив одним порухом мотлох, що завалив їх і вибіг у запам’ятований мною коридор провалу. Спасіння! Вже наставав світанок з його першою каламуттю, що вказувала на простір дверей; я міг мчати до зупинки дихання. Але інстинктивно я шукав ходів не донизу, а вгору, пробігаючи одним стрибком короткі сходи та пусті коридори. Іноді я метався, кружляючи на одному місці, приймаючи покинуті двері за нові або забігаючи в глухий кут. Це було жахливо, як поганий сон, тим паче, що за мною гналися, — я чув квапливі переходи ззаду та спереду, — цей психічно наганяючий шум, від якого я не міг сховатися. Він лунав з неправильністю вуличного руху, іноді так близько, що я відскакував за двері, або ж рівно пересувався осторонь, наче обіцяючи щомиті обрушитися мені навперейми. Я слабшав, отупів од жаху та безперервного гуркоту гримкотливої підлоги. Але я вже мчав серед мансард. Останні сходи, помічені мною, впиралися в стелю квадратною діркою, я проскочив по ній вгору з відчуттям занесеного над спиною удару, — так поспішали до мене з усіх боків. Я опинився в задушливій пітьмі горища, негайно обрушивши на люк все, що смутно біліло по сторонах; це виявилося купою віконних рам, зрушити яку з розмаху могла лише сила відчаю. Вони лягли, застрягши вздовж і впоперек, непрохідною гущавиною своїх переплетінь. Зробивши це, я побіг до далекого слухового вікна, в сірій плямі якого виднілися діжки та дошки. Шлях був неабияк захаращений. Я перескакував через крокви, ящики, цегляні канти стін серед ям і труб, наче в лісі. Нарешті, я був біля вікна. Свіжість відкритого простору дихала глибоким сном. За далеким дахом вияснювалася рожева, смутна тінь; з труб не йшов дим, перехожих не було чутно. Я виліз і пробрався до воронки водостічної труби. Вона хиталася; її кріплення тріщали, коли я став спускатися; на висоті половини спуску її холодне залізо виявилося в росі, і я судомно зіслизнув униз, ледве втримавшись за перехват. Нарешті, ноги намацали тротуар; я поспішив до річки, побоюючись застати міст розведеним; тому, щойно перевівши дух, пустився бігом.

Ледве я завернув за ріг, як змушений був зупинитися, побачивши гарненького плачучого хлопчика років семи, з личком, поблідлим від сліз; жалібно тер він кулачками очі та схлипував. Зі співчуттям, звичайним для кожного при такій зустрічі, я нагнувся до нього, спитавши: «Хлопчику, ти звідки? Тебе покинули? Як ти тут опинився?»

Він, схлипуючи, мовчав, дивлячись спідлоба та жахаючи мене своїм становищем. Порожньо було кругом. Це худеньке тіло дрижало, його ніжки були в грязі та босі. При всьому прагненні моєму до місця небезпеки, я не міг кинути дитину, тим паче, що від переляку або втоми він сумирно мовчав, здригаючись і щулячись при кожному моєму питанні, наче від загрози. Гладячи його по голові та заглядаючи в його повні сліз очі, я нічого не добився; він міг тільки никнути головою та плакати. «Дружочку, — мовив я, вирішивши постукати в двері якогось будинку, щоб підібрали дитину, — посидь тут, я скоро прийду, і ми відшукаємо твою негідну маму». Але, на мій подив, він міцно вчепився в мою руку, не випускаючи її. Було щось у цьому його зусиллі нікчемне та дике; він навіть рушив по тротуару, міцно заплющившись, коли я, з раптовою підозрою, рвонув геть руку. Його прекрасне личко було все перекошене, заціплене від напруги. «Агов, ти! — скричав я, намагаючись вивільнити руку. — Облиш тримати!» І я відштовхнув його. Не плачучи вже й так само мовчки втупився він у мене прямим поглядом чорних величезних очей; потім підвівся та, сміючись, пішов так швидко, що я, здригнувшись, сторопілий. — «Хто ти?» — з погрозою скричав я. Він захихотів і, прискорюючи кроки, сховався за рогом, але я ще дивився якийсь час в тому напрямку, з відчуттям укушеного, потім схаменувся та побіг зі швидкістю людини, що наздоганяє трамвай. Мені сперло дихання. Двічі я спинявся, потім ішов так швидко, як тільки міг, біг знову, і, знов задихнувшись, мчав божевільним кроком, різким, наче біг.