Олександр Ґрін: Щуролов

Серед ночі — я не знав, котра зараз година — цей прояв життя в глибині трьох поверхів після вже випробуваного мною над люком звучало для мене новою погрозою. Напевно, ходячи невтомно, я відшукав би вихід із цього нескінченного будинку, але не тепер, коли я не знав, що може чекати на мене за найближчими дверима. Я міг знати своє положення, лише встановивши, що діється внизу. Уважно прислухаючись, я прикинув відстань між собою та звуками. Вона була досить велика, маючи напрям через протилежну стіну вниз.

Я стояв так довго в своїй дверній ніші, що нарешті зважився вийти, аби подивитися, чи не можна чимось зарадити. Пройшовши тихцем уперед, я помітив праворуч від себе отвір у стіні, розміром не більший за кватирку, забрану склом; він виднівся над головою так, що я міг торкнутися його. Трохи далі стояла переносна подвійна драбина з тих, що ними користуються малярі при хворобах стель. Перетягнувши драбину з усією обережністю, не стукнувши, не зачепивши стін, я підставив її до отвору. Яким запиленим не було скло з обох боків, але протерши його долонею, скільки та як зміг, я дістав можливість роздивитися, але все-таки наче крізь дим. Моя здогадка, що виникла шляхом слухової орієнтації, підтвердилася: я дивився в ту саму центральну залу банку, де був увечері, але не міг бачити її внизу, бо віконце виходило на хори. Зовсім близько нависала широченна ліпна стеля; балюстрада, будучи по цій стороні прямо перед очима, приховувала глибину зали, і тільки далекі колони протилежної сторони виднілися менш, ніж наполовину. На всьому обширі хорів не було ані душі, між тим як внизу, томивши невидимістю, текло веселе життя. Я чув сміх, вигуки, пересування стільців, нерозбірливі уривки бесід, спокійний гул нижніх дверей. Упевнено дзвенів посуд; кашель, висякування, низка легких і важких кроків і мелодійні лукаві інтонації, — так, це був банкет, бал, збори, гостини, ювілей — що завгодно, але не колишня холодна та велична порожнеча з луною, що наче застоялася в пилюці. Люстри несли вниз блиск вогненного візерунку, і хоча в застінку моєму теж було світло, яскравіше світло зали лежало на моїй руці.

Майже впевнений, що ніхто не прийде сюди в закуток, що має відношення скоріше до горища, ніж до магістралі нижнього переходу, я наважився видалити скло. Його рама, втримувана двома зігнутими цвяхами, слабо хиталася. Я відвернув цвяхи та виставив кватирку. Тепер шум став виразним, як вітер в обличчя; поки я освоювався з його характером, музика заграла кафешантанну п’єсу, але на диво тихо, не вміючи або не бажаючи розвиватися. Оркестр грав «під сурдинку», наче за наказом. Голоси, які тим не менше заглушалися ним, стали звучати голосніше, роблячи природне зусилля та долітаючи до мого притулку в оболонці свого змісту. Наскільки я міг зрозуміти, інтерес різних груп зали терся навколо підозрілих оборудок, хоч і без точного для мене зв’язку розмови зблизька. Деякі фрази нагадували іржання, інші — жорстокий вереск; важкий діловий регіт перемішувався з сичанням. Голоси жінок звучали напруженим і похмурим тембром, переходячи час від часу до спокушаючої грайливості з розпусними інтонаціями камелій. Іноді чиєсь урочисте зауваження переводило розмову на перелік вартості золота й коштовного каміння; інші слова примушували здригнутися, натякаючи на вбивство чи інший злочин не менш рішучих обрисів. Жаргон в’язниці, безсоромність нічної вулиці, зовнішній блиск азартної інтриги та жвава багатослівність душі, що нервово озирається, змішувалося зі звуками іншого оркестру, якому перший подавав тоненькі грайливі репліки.

Настала пауза; кілька дверей відчинилося в глибині далеких низів, і начебто ввійшли нові особи. Це негайно підтвердилося урочистими вигуками. Після смутних переговорів загриміли попередження та заклики слухати. В той же час чиясь бесіда вже тихо текла там, пробираючись, як жук по лісовій хвої, копаючими періодами.

— Слава Визволителю! — ревом виголосив хор. — Смерть Щуролову!

— Смерть! — похмуро продзвеніли жіночі голоси. Відгомін протягся довгим виттям і затих. Не знаю чому, хоч я був злякано-захоплений тим, що чув, я в цю мить озирнувся, наче на погляд у спину; але тільки глибоко зітхнув — ніхто не стояв за мною. В мене ще був час зметикувати, як сховатися: за рогом повороту виразно пройшли, без підозри про мою присутність, двоє. Вони зупинилися. Їх легка тінь лягла впоперек застінка, але, вдивляючись в неї, я розрізняв тільки пляму. Вони заговорили з упевненістю співбесідників, що почуваються наодинці. Розмова, мабуть, продовжувалася. Її течія зупинилася по дорозі сюди цих людей на невідомому для мене питанні, що отримало тепер відповідь. Від слова до слова запам’ятав я цю смутну та різку обіцянку.