Олександр Ґрін: Щуролов

У мене був недогарок свічки, річ, украй необхідна в той час, коли сходи не освітлювалися. Хоч і тьмяно, але я освітив ним холодну височінь приміщення, після чого, набивши ями дивана папером, нагромадив узголів’я з книг. Пальто слугувало мені ковдрою. Слід було запалити камін, щоб дивитися на вогонь. До того ж тут було не дуже-то й тепло як на літню пору. Принаймні, я знайшов собі роботу та був цьому радий. Незабаром пачки рахунків і книг зайнялися в цьому великому каміні сильним вогнем, звалюючись попелом у колосники. Полум’я ворушило морок розкритих дверей, розливаючись у віддалення тихою блискучою калюжею.

Але даремно так втаємничено горів цей випадковий вогонь. Він не освітлював звичних речей, роздивляючись які в фантастичному відблиску червоного та золотого жару, досягаємо ми внутрішнього тепла та світла душі. Він був незатишний, наче багаття злодія. Я лежав, підпираючи голову затерплою рукою, без усякого бажання задрімати. Всі мої зусилля щодо цього дорівнювали хіба що вдаванню актора, який позіхаючи вкладається на очах юрби в ліжко. Крім того, я хотів їсти та, щоб притлумити голод, часто палив.

Я лежав, ліниво розглядаючи вогонь і шафу. Знічев’я мені спало на думку, що шафа замкнена не без причини. Що ж, одначе, може бути заховано в ній, як не ті самі стоси померлих справ? Що ж іще не витягнуто звідти? Сумний досвід з перегорілими електричними лампочками, яких я знайшов цілу купу в одній з таких самих шаф, наводив на підозру, що шафа замкнена без усякого наміру, лише тому, що хазяйновито повернувся ключ. І, проте, я дивився на масивні стулки, солідні, наче двері парадного, з думкою про їжу. Не дуже серйозно сподівався я знайти в ній щось їстівне. Мене сліпо штовхав шлунок, що примушує весь час думати за шаблоном, властивим лише йому, — так само, як викликає він голодну слину при вигляді їжі. Для розваги я обійшов кілька найближчих од мене кімнат, але, шарудячи там при світлі недогарка, не знайшов навіть шматка сухаря та повернувся, все більше приваблюваний шафою. В каміні присмерково дотлівав попіл. Мої помисли були про подібних до мене бродяг. Чи не замкнув хтось із них у цій шафі буханець хліба, а може, чайник, чай і цукор? Алмази й золото зберігаються в іншому місці; достатньо й очевидності ситуації. Я вважав, що вправі відкрити шафу, бо, звичайно ж, не торкнувся б жодних речей, будь вони зачинені тут, а от на їстівне, що б там не визначай буква закону, — тепер — тепер я мав право.

Світячи недогарком, я, одначе, не поспішав критикувати цю думку, щоб не втратити ненароком моральної точки опори. Тому, піднявши сталеву лінійку, я сунув її кінець у шпарину, навпроти замка та, натиснувши, потягнув назад. Засувка, дзвякнувши, відскочила, шафа, туго риплячи, відчинилася — і я відсахнувся, бо побачив дещо надзвичайне. Я швиргонув лінійку різким рухом, я здригнувся, і не закричав лише тому, що не мав сил. Мене наче оглушило водою, що линула з діжки.

Перший дрож відкриття був у той же час тремтінням миттєвого, але найжахливішого сумніву. Однак це не було оманою. Я побачив склад цінної провізії — шість полиць, які глибоко заходили всередину шафи під вагою вантажу, що переповнював їх. Він складався з речей, що стали рідкістю, — добірних продуктів заможного стола, смак і запах яких уже перетворився на неясний спогад. Притягши стола, я розпочав огляд.

Насамперед я причинив двері, соромлячись порожнього простору, наче недовірливого ока; я навіть вийшов та прислухався, чи не ходить хтось, як і я, в цих стінах. Мовчання було мені сигналом.

Я почав огляд зверху. Верх, тобто п’ята й шоста полиці, були зайняті чотирма великими кошиками, звідки, тільки-но я поворухнув їх, вискочив та ляпнувся на підлогу величезний рудий щур із вереском, що викликає нудоту. Я зсудомлено відсмикнув руку, заціпенівши від огиди. Наступний порух викликав втечу ще двох тварюк, що прошмигнули між ногами, наче великі ящірки. Тоді я струснув кошика та вдарив по шафі, сахнувшись, — чи не посиплеться дощ отих звивистих примарних тілець, мелькаючи хвостами. Але щури, якщо їх там було декілька, мабуть, пішли задами шафи в щілину стіни — шафа стояла тихо.

Звичайно ж, я здивувався цьому способу зберігання харчів у місці, де миші (Murinae) та щури (Mus decum anus) мали почуватися наче вдома. Але мій захват випередив будь-які гадки; вони ледь просочувалися, наче вода у греблю, крізь цей апофеозний вихор. Нехай не кажуть мені, що почуття, пов’язані з їжею, ниці, що апетит рівняє амфібію з людиною. У хвилини, подібні до пережитих мною, все наше єство окрилене, і радість не менш світла, аніж під час споглядання сходу сонця з висоти гір. Душа ходить під звуки маршу. Я вже був п’яний від самого вигляду скарбів, тимбільше, що кожен кошик являв собою асортимент однорідних, але різноманітних вкупі принад. В одному кошику були сири, колекція сирів — від сухого зеленого до рочестера та брі. Другий, не менш важкий, пахтів ковбасною крамницею; його окости, ковбаси, копчені язики та фаршировані гиндички тіснилися поруч із кошиком, заставленим шрапнеллю консервів. Четвертого розпирало горою яєць. Я став на коліна, бо тепер треба було дивитися нижче. Тут я знайшов вісім цукрових голів, ящик з чаєм; дубове з мідними обручами барильце, повне кави; кошика з печивом, торти й сухарі. Дві нижні полиці нагадували ресторанний буфет, бо їхньою поклажею були винятково пляшки вина в порядку й тісноті складених дров. Їхні ярлики зазначали всі смаки, всі марки, всю славу та майстерність виноробів.