Олександр Ґрін - Щуролов

— Телячі ніжності, — мовила, йдучи мимо, огрядна тітка.

— Ну от. — Дівчина критично подивилася на свою роботу та хмикнула. — Все. Ідіть гуляйте.

Я розсміявся та зачудувався. Небагато бачив я такої простоти. Ми їй або не віримо, або її не бачимо; бачимо ж, на жаль, лише коли нам погано.

Я взяв її руку, потис, подякував і спитав її ім’я.

— Сказати недовго, — відповіла вона, з жалістю дивлячись на мене, — але навіщо? Не варто. Втім, запишіть наш телефон; може, я попрохаю вас продати книги.

Я записав, з усмішкою позираючи на її вказівного пальця, яким, стиснувши інші в кулака, водила вона в повітрі, вчительським тоном вимовляючи цифру за цифрою. Потім нас обступила та розлучила юрба, що побігла від кінної облави. Я впустив додолу книги, а коли підняв їх, дівчини вже не було. Переполох виявився не настільки серйозним, щоби піти геть з ринку, а книги через кілька хвилин по тому купив у мене типово андріївський стариган із цапиною бородою, в круглих окулярах. Він дав мало, але я й тому був радий. Лише підходячи додому, я збагнув, що заразом продав і ту книгу, де був записаний телефон, і що я його безповоротно забув.

Спершу я поставився до цього з легким острахом усякої несерйозної втрати. Ще не вгамований голод заступав мені враження. Задумливо варив я картоплю в кімнаті з вільглим, трухлявим вікном. У мене була маленька залізна грубка. Дрова… у ті часи багато хто ходив на горища, — я теж ходив, гуляючи в косій напівтемряві дахів із почуванням злодія, слухаючи, як гуде по трубах вітер і роздивляючись у вибитому слуховому вікні бліду пляму неба, що порошило сніжинками на сміття. Я знаходив тут щепу, що зосталася після рубання крокв, старі віконні рами, поламані карнизи та заносив усе це поночі до себе в підвал, прислухаючись на сходових площадках, чи не дзвякне дверний гачок, випускаючи запізнілого візитера. За стіною кімнати жила праля; я день у день прислухався до сильного поруху її рук у кориті, що відтворювали звук мирного конячого жування. Там само дзвякала, бува й далеко за північ — наче збожеволілий дзиґар, — швейна машинка. Голий стіл, голе ліжко, табурет, чашка без блюдця, сковорідка й чайник, у якому я варив свою картоплю, — годі вже тих згадок. Дух побуту частенько відвертається від дзеркала, що його наполегливо підставляють йому бездоганно освічені люди, що лихословлять за новою орфографією з тим самим успіхом, з яким робили це за старою.

Як настала ніч, я згадав ринок і наживо відтворив усе, роздивляючись свою булавку. Кармен зробила зовсім небагато, вона лише кинула в ледачого солдата квіткою. Не більше було зроблено й тут. Я давно замислювався про зустрічі, про перший погляд, перші слова. Вони запам’ятовуються та глибоко вкарбовують свій слід, якщо не було нічого зайвого. Вона існує, ця бездоганна чистота характерних миттєвостей, які можна цілком перетворити на вірші чи на малюнок, — оце і є в житті тим, що започатковує мистецтво. Реальний випадок в оковах безтурботної простоти єдино вірного тону, якого жадаємо ми всім серцем і на кожному кроці, завше сповнений чар. Так недовго, але так глибоко звучить тоді враження.

Тому я не раз, не два повертався до булавки, повторюючи напам’ять, що ж було сказано мною та дівчиною. Потім я стомився, ліг і опам’ятався, але, підвівшись, одразу ж упав, знепритомнівши. То почався тиф, і зранку мене відвезли до шпиталю. Але я мав достатньо пам’яті й розуму, аби покласти свою булавку до бляшанки, що слугувала табакеркою, і не розлучався з нею до кінця.

На 41 градусі марення набрали форми візитів. До мене приходили люди, про яких я вже кілька років не мав жодної звістки. Я неквапом бесідував із ними та всіх прохав принести мені кислого молока. Але, наче змовившись, усі вони повторювали, що кисле молоко заборонене лікарем. Тим часом, потайки я очікував, чи не вирине серед їхніх облич, що вигулькували наче з лазневої пари, личко новенької сестри милосердя, якою мала бути не хто інша, як дівчина з англійською булавкою. Час від часу вона проходила за стіною між високих квітів, у зеленому вінку на тлі золотого неба. Так лагідно, так весело сяяли її очі! А коли вона навіть і не з’являлася, її незримої присутності була сповнена палата, що мерехтіла пригашеним світлом, і я подеколи ворушив пальцями булавку в бляшанці. На ранок померли п’ятеро, їх однесли на ношах рум’яні санітари, а мій термометр показав 36 із дробом, після чого настав млявий і тверезий стан одужання. Мене виписали зі шпиталю, коли я вже був здатен ходити, хоч і з болем у ногах, через три місяці після захворювання; я вийшов і залишився без притулку. У колишній моїй кімнаті оселився інвалід, а ходити по установах, клопочучись про кімнату, я не був здатний морально.