Олександр Ґрін: Щуролов

Я зняв слухавку. Холоднішою, ніж насправді, здалася вона мені, німа, перед байдужою до всього стіною. Я підніс її до вуха з надією не більшою, аніж на зламаного годинника, і натиснув кнопку. Чи був то дзенькіт у голові, чи звуковий спогад, але, здригнувшись, я почув дзижчання мухи, оту, схожу на гудіння комахи вібрацію кабелів, яка в цих умовах була саме тим абсурдом, якого я прагнув.

Розбірливе зусилля осягнути, як хробак точить навіть мармур скульптури, позбавляючи сил усі враження з прихованим джерелом. Намагання зрозуміти незрозуміле не значилося серед моїх чеснот. Але я перевірив себе. Віднявши слухавку, я відтворив той характерний шум в уяві, отримавши його вдруге лише коли знову притис до вуха слухавку. Шум не коливався, не переривався, не слабшав, не підсилювався; в слухавці, як і мало бути, гудів невидимий простір, очікуючи контакту. Мене опанували неясні видіння, дивні, наче цей дивний гул кабелю, що діє в мертвому будинку. Я бачив вузли поплутаних кабелів: і порваних шквалом, і тих, що дають з’єднання неозорим пунктам свого хаосу; бачив, як сиплються снопи електричних іскор зі згорблених спин котів, що стрибають по дахах; магнетичні спалахи трамвайних ліній; тканину й серце матерії у вигляді гострих кутів футуристичного малюнку. Ці думки-видіння не були триваліші за поштовх серця, що стало дибки; воно билося, вистукуючи неперекладною мовою відчуття нічних сил.

Отоді крізь стіни з’явився переді мною ясний, наче молодий місяць, образ тої дівчини. Чи міг я думати, що враження виявиться таким живучим і стійким? Сто сил людських перебігало й гуло в мені, коли, задивившись на стертий номер апарату, я вів пам’ять крізь хуртовину цифр, марно намагаючись визначити, яке їх поєднання нагадає загублене число. Лукава, невірна пам’ять! Вона клянеться не забути ані чисел, ані днів, ані подробиць, ані рідного обличчя та відповідає на сумнів поглядом безневинності. Але настає час, і легковірний бачить, що склав угоду з безсоромною мавпою, що віддає за жменю горіхів діамантового персня. Неповні, неясні риси згадуваного обличчя, з числа випадає цифра; обставини перемішуються, і даремно стискає голову людина, мучачись ковзким спогадом. Але, якби ми пам’ятали, якби могли згадати все, — який розум витримає неушкоджено все життя в одному моменті, а тимбільше спогади почуттів?

Я безглуздо повторював цифри, ворушачи губами, щоб намацати їхню ймовірність. Нарешті промайнув ряд, споріднений враженню забутого номера: 107-21. — «Сто сім двадцять один», — мовив я, прислухаючись, але не знав напевне, чи не помиляюся знову. Раптовий сумнів засліпив мене, коли я натискав кнопку вдруге, але вже було запізно — дзижчання полилося гулом, щось дзвякнувши, змінилося в телефонній далечіні, і прямо в шкіру щоки втомлене жіноче контральто сухо мовило: «Станція». «Станція!..» — нетерпляче повторило воно, але й тоді я заговорив не одразу, — так холодно стислося горло, — бо в глибині серця я все ще грав.

Що б там не було, раз уже я вкляк і прикликав духів, — чи дорахувати їх до «Атмосфери», чи до «Кіловатів» суспільства 86 року, — я промовляв, і мені відповідали. Колеса зіпсованого годинника стали повертати шестірню. Над моїм вухом рушили сталеві промені стріл. Хто б не штовхнув маятника, механізм почав рівномірно вицокувати. «Сто сім двадцять один», — мовив я глухо, дивлячись на свічку, що догоряла серед мотлоху. — «На групу А», — пролунала невдоволена відповідь, і гул прибило далеким порухом утомленої руки.

Мій розум кипів у ці хвилини. Я натискав саме кнопку з літерою А; отже, телефон не тільки працював, але й підтверджував цю дивну реальність тим, що були переплутані кабелі, — подробиця, дивна для нетерплячої душі. Прагнучи з’єднати А, я натиснув Б. Тоді до відв’язаного гуляти струму ввірвалися, наче з раптово відкритих дверей, різкі голоси, що нагадують балаканину грамофонної труби, — незнайомі крикуни, які б’ються в моїй руці, що стискає резонатора. Вони перебивали один одного з квапливістю й жорстокістю людей, що вибігли на вулицю. Змішані фрази нагадували воронячий концерт — «А-ла-ла-ла-ла!» — волала невідома істота на тлі баритона чиєїсь розсудливо-повільної розмови, розділеної паузами й розділовими знаками з медоточивою експресією. — «Я не можу дати»… — «Якщо побачите»… — «Коли-небудь»… — «Я кажу, що»… — «Ви слухаєте»… — «Розміром тридцять і п’ять»… — «Відбій»… — «Автомобіль вислано»… — «Нічого не розумію»… — «Повісьте слухавку»… У цей ринковий транс слабко, наче спів комара, повзли стогони, далекий плач, регіт, ридання, скрипкові такти, перебір неквапливих кроків, шерехтіння й шепіт. Де, на яких вулицях звучали ці турботи, окрики, напучення та скарги? Нарешті, дзвякнув діловий порух, голоси зникли, і в гул кабелю ввійшов той самий голос, сказавши: «Група Б».