Володимир Короткевич - Човен розпачу

— Одразу видно. А хто є?

— Дубровенці, — відповів зі слізьми хтось.

— Нікчеми, — сказав Гервасій. — Дивитися на вас мені бридко, плотогони. Ви що, уперше на великій воді? Заспокойтеся, дорога далека, час для улюбленого заняття є.

Хтось несміло зареготав.

— Ось так краще, — сказав Виливаха. — Пливемо, хлопці, мов галерками в турецьку неволю. А попи в церквах про «споконвічну батьківщину» співають та про тлінність земного… Є тут попи?

— Є, — сказав голос із корми.

— Певно, і тут за стерном сидиш?

— За стерном.

— От і кермуй на споконвічну батьківщину. Дайте йому хто-небудь, хлопці, веслом по голові.

В темряві пролунав глухий удар: хтось скористався з поради.

— Рабе, — сказав страшний глухий голос. — Облиш баламутити людей, рабе! Тут не земля.

— А що тобі?

— Я Перевізник човна Розпачу.

— То що?

— Я дав стерно цьому чоловікові, що зараз лежить на дні човна… Тепер мені знову треба сісти й кермувати.

— Ти не хочеш?

— Я стомився. Я страшенно стомився… Я прошу, щоб тебе підвісили над цією водою і не дали забуття.

Виливаха крекнув:

— Скільки разів собі казав: не зв'язуйся з начальством, не чіпай, Гервасію, лайна.

Човен зареготав.

— Не послухався — ляпнув. Пішов у прийми до пані П’ясецької. Та й тут саму муку маю. А все за язик, селюк дурний.

— Годі, — сказав Перевізник. — Починається море. Платіть кожен по монеті. Інакше вас скинуть у воду, де ви будете захлинатися до кінця світу.

Супроти звичаю не попреш. Кожному кидали у труну монету на такий випадок. І Виливаха поліз у кишеню.

Але тут поруч з ним хтось злякано зітхнув, і голос, вельми співучий, зовсім, видно, юнацький, сказав:

— А в мене нема монети. Батьки були дуже бідні.

Гервасій крекнув:

— Що ж робити, хлопче? О, холера на твоє море!

У темряві дзвеніли монети. Юнак поруч із Виливахою переривисто дихав, можливо, стримуючи сльози.

— Хлопці, — сказав Гервасій. — А, щиро кажучи, навіщо монети? Ви що, своєю охотою пливете?

— Куди там!

— Та на якого біса ще платити? В житті за все платили, та ще тут…

— Раб! — сказав Перевізник із погрозою.

Стало тихо.

— Скажи йому щось веселе, рогачовцю, — мовив сусід.

Виливаха погладив йому плече:

— Ти, перевізнику наших душ, в душу — лізь, кишень — не руш.

— Ну, гляди, — сказав Перевізник. — Зараз я вас доста-авлю…

— Не зв'язуйся з ним, рогачовцю, — благально сказав хтось.

Але Гервасій уже не міг. Веселе завзяття, відчайдушна сваволя і зухвалість полонили його істоту. Він відчув, як весело й нахабно, ніби перед смертельною небезпекою, колотиться серце, відчув отруйну холодну лють.

— Перевізнику, ти що — Бог?

— Для вас — Бог.

— Ач, так ти на кшталт земного пригінчого. Ану, кріпаки, хто від десниці цього бога — суши весла.

І сталося дивне: весла правого боку рвонули з води. У мертвій тиші було чути лише, як дзвінко падають у мертве море краплі з весел.

Потім почулося хрипіння. Це Перевізник з останніх сил налягав на стерно.

Хлюпала вода біля бортів. Велика лайба почала крутитися на одному місці.

— «Крути-крути колесо, наше пиво хóроше», — сказав Виливаха.

І всі згадали гусині заплави, дітей, які водять коло, і гаряче сонце, що світить на їхні дупки, коли діти попадають, розірвавши коло й задираючи ніжки… Над човном прокотився сміх.

У чорнильному одвічному мороці, над густою, наче дьоготь, водою крутився у вибухах нестримного, як злива, реготу човен Розпачу.

І цей сміх ніби збив гонор Перевізника.

— Рогачовцю, — благально сказав він. — Не треба. Мене поженуть з місця.

— Так би й давно, — сказав Виливаха. — Всі ви так, цівуни, ледь вам на хвіст наступлять. Одразу про людські слова згадуєте, холуї… Рушай, хлопці.

Поклав руку на плече сусіда й стиснув його.

— Отак, мій любий хлопче, й треба. Кричав на людей — Смерть і та собі цього не дозволить. Здасться, нема тобі пана більшого за цього хама. А крутонули веслом — лайно, шануючи вас. Аж гниди в нього від жаху поздихали.

Перевізник мовчав. А юнак чомусь відсунувся трохи далі од Виливахи.

— Рогачовцю, — спитав хтось, — як ти можеш так?

— А ти звідки?

— Я — полочанин.

— То ви що, коли Іван Кривавий підійшов під мури, кувікали, як свині під ножем?

— Ні, ми стояли гідно. Ми пам'ятали, що було з Новгородом.

— Ага. А коли Полота була потім біла від тіл, а Двіна червона од крові — ви благали помилування?

— Ні.

— То чого питаєш?

— Там були люди. Розумієш, тільки люди.